Зміст:

І. Від технічних курсів до будівельного інституту (1910 - 1930)

ІІ. ОСНОВИ УСПІХІВ (1930 - 1940)

ІІІ. Війна - екзамен на міцність (1941 - 1945)

IV. Час відродження і сподівань (1945 - 1955)

V. У НОГУ З ЧАСОМ(1956 - 1965)

VІ. Головний орієнтир - виробництво (1966 - 1975)

VIІ. Не зупиняючись на досягнутому(1976 - 1990)

VІІІ. Академія у період розбудови Української держави (1991 - 2005)

І. Від технічних курсів до
будівельного інституту (1910 - 1930)

 

Заснування нашої академії як вищого інженерно-навчального закладу у 1930 році, про що йтиметься у наступному розділі даної книги, але підготовити будівельни х кадрів високої кваліфікації були закладані задовго до цієї дати.

На початку століття в Катеринославі існували навчальні заклади, що давали слухачам середню будівельну освіту, їх називали курсами, фактично це були середні спеціальні навчальні заклади. Пізніше такі заклади стануть називати технікумами.

Бурхливий ріст міста викликав необхідність у підготовці власних кадрів. Стали працювати різні курси, що випускали техніків, а пізніше почалася підготовка й інженерних кадрів.

В адресних довідниках міста наводилися відомості про "Катеринославські технічні курси (Тесhnіkum) В.Х. Коробочкіна". Розташовувався цей навчальний заклад на розі вулиць Гімнастичної (Шмідта) і Романовської (Свердлова). Організовані курси були в 1910 році. У 1912 році з дозволу Міністерства торгівлі і промисловості була проведена реорганізація курсів, що полягала в розширенні програми електромеханічного відділення і створенні будівельного відділення. Був також дозволений прийом осіб різних національностей, віросповідання і звання. Тим, хто закінчив будівельне відділення, дозволялося "тримати Урядовий іспит для одержання звання і прав Техніка Будівельника по визначенню Комісії, при Інституті цивільних інженерів у Петрограді".

В.Х. Коробочкін підкреслював, що "Технічні курси є спеціальним навчальним закладом, організованим за зразком і програмами закордонних технікумів, що обіймають курс ширше за середні технічні навчальні заклади".

До 1915 року на курсах вчилося близько 250 осіб. Тривалість навчання становила 3,5 року, тобто 7 семестрів. Прийом слухачів проводився двічі на рік: у січні та у серпні. Важливою обставиною було й те, що ті, що закінчили повний курс, приймалися без іспитів на передостанній семестр закордонних інженерних училищ і технічних інститутів. На будівельному відділенні викладалися наступні дисципліни: арифметика, алгебра, геометрія, аналітична геометрія, вища математика, нарисна геометрія, малювання і креслення, фізика, хімія, прикладна і теоретична механіка, опір матеріалів, графостатика, технологія будівельних матеріалів, будівельне мистецтво, цивільна архітектура, архітектурні форми, ордери, геодезія, опалення і вентиляція, складання проектів по архітектурі, складання кошторисів і звітів, а також спеціальне законознавство.

На електромеханічному відділенні, окрім загальних дисциплін, викладалося вчення про машини, розрахунок і конструювання деталей машин, вантажопідйомні машини, парові котли, парові машини і теплові двигуни.

Курси були оснащені технічними лабораторіями і механічними майстернями. Засновник і власник курсів В.Х. Коробочкін викладав креслення (геометричне, проекційне і технічне - по моделях). Завідувач курсів В.Е. Загулін - вищу математику, тригонометрію і теоретичну механіку. Професор О.М. Динник викладав опір матеріалів. Директор жіночого комерційного училища П.А. Доманицький - алгебру і геометрію, викладач цього училища П.Д. Батлер - фізику і хімію. Інженери-технологи читали курси: Л.Д. Мошкович - деталі машин, вантажопідйомні і парові машини; Н.А. Тупіцин - нарисну геометрію; С.М. Герольський - водооснащення та каналізацію; Л.В. Сокуренко - історію архітектури, цивільну архітектуру і проектування цивільних споруд. Гірничий інженер і будівельник Л.О. Вітлін викладав технологію будівельних матеріалів, цивільну архітектуру, ордери і архітектурні форми. Його брат художник М.О. Вітлін вів курс малювання.

Будівельне відділення, як писалося в оголошеннях, готувало "досвідчених будівельних техніків, здатних працювати помічниками архітекторів при цивільних спорудженнях". У 1917 році рішенням Петроградського Тимчасового уряду курси були перетворені в "Перші політехнічні курси", які Коробочкін планував перевести у Воронеж. Переїзд не відбувся через події, пов'язані з революцією і війною. У 1918 році в нього виник новий план, за яким курси перетворюються в технічний інститут у м. Харкові. До Міністерства народної освіти України був представлений проект статуту інституту, у якому передбачалася наявність двох факультетів: електротехнічного і будівельного з чотирирічним терміном навчання. У подальші роки ніяких слідів діяльності В.Х. Коробочкіна в Катеринославі не було виявлено. Курси В.Х. Коробочкіна підготували багато кваліфікованих інженерів та спеціалістів для нашого міста.

Зокрема, ці курси закінчив Михайло Григорович Мазо, згодом завідувач кафедри будівельних матеріалів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. З 1913 року, на підставі дозволу, виданого Міністерством внутрішніх справ Росії, у нашому місті діяли також "Катеринославські архітектурно-художні курси" (вул. Харківська, 11). Курси складалися з наступних відділень: архітектурного, креслярського, художньо-мальовничого і відділення прикладних мистецтв (художньо-промислового). Архітектурне відділення, з тривалістю навчання 6 семестрів (3 роки), було організоване за зразком політехнічних курсів, інші за типом художніх середніх училищ. Загальні положення, навчальний план і програми курсів були затверджені Міністерством імператорського двору. На архітектурному відділенні викладалися наступні дисципліни: арифметика, алгебра, геометрія, тригонометрія, вища математика, нарисна геометрія, теорія тіней, перспектива, фізика, хімія, прикладна і теоретична механіка, опір матеріалів, графостатика, технологія будівельних матеріалів, будівельне мистецтво, опалення і вентиляція, цивільна архітектура, геодезія, малювання, креслення (геометричне, проекційне, технічне, архітектурне, перспективне і ситуативне), ордери, складання проектів з архітектур, складання кошторисів і звітів, а також спеціальне законознавство, історія мистецтв і архітектура. Більше того, на художньому відділенні прикладних мистецтв вивчалися: живопис, скульптура, пластична анатомія, стилі, металопластика, методика малювання і креслення, декоративний живопис, композиція, різьблення і випалювання по дереву, художнє рукоділля, методика кроєння та шиття, гігієна, рахівництво і товарознавство (для вчительок рукоділля).

Викладання на архітектурному відділенні велося за програмами, затвердженими Міністерством внутрішніх справ 28 березня 1913 року. При курсах існували фізичні й хімічні кабінети, будівельна лабораторія, креслярський зал, бібліотека.

На курси приймалися особи, що закінчили 3 класи середніх навчальних закладів або міське училище, комерційні школи, ремісничі або нижчі технічні училища. Особи, що не відповідали вказаним умовам, складали вступні іспити або приймалися на підготовче відділення без іспитів.

Архітектурне відділення готувало слухачів безпосередньо до практичної діяльності як помічників (техніків) архітекторів та інженерів, а також готувало до іспитів на звання будівельного техніка Міністерства внутрішніх справ. Заняття на курсах здійснювалися денною і вечірньою формами. Завідувачем курсів і головою педагогічної ради був технік-архітектор, кандидат економічних наук С.Л. Бейлін, він же викладав історію, геометричне й архітектурне креслення, а також - що звертає на себе увагу - історію літератури. Курси припинили своє існування в 1921 році. Цього року навчалося близько 40 осіб. Курси були реорганізовані в 1-й Катеринославський робітничий технікум. С.Л. Бейлін перейшов на роботу у Вечірній робітничий будівельний технікум.

У 1915 році на засіданні міської Думи Катеринослава розгорілася суперечка з питання заснування в місті Політехнічного інституту чи Університету. Міський голова тоді виступив із заявою, що "для Катеринослава, як промислового центру, більш прийнятний політехнічний інститут". Нарешті, 5 квітня 1916 року міністр народної освіти Росії граф П.Н. Ігнатьєв затвердив Статут інституту, у якому було сказано:
“1. Приватний політехнічний інститут у м. Катеринославі є навчальним закладом, що має на меті давати наукову, технічну та економічну освіту особам іудейського віросповідання.
Засновниками Приватного політехнічного інституту є: інженер-гірничий технолог Олексій Олександрович Пресс та інженер Лазар Германович Рабінович.
2. Інститут утворюється в складі трьох факультетів: електромеханічного, інженерного й економічного, що підрозділяються на два відділення: електротехнічне, механічне; інженерно-будівельне й архітектурне; економічне і комерційне.
3. Навчальний курс на всіх факультетах продовжується чотири роки...”
У квітні 1916 року міська управа, згідно з березневою ухвалою зборів міської Думи, порушує перед губернатором клопотання про відкриття в Катеринославі Політехнічного інституту.

31 січня 1917 року відбулося його офіційне відкриття цій події передувала велика організаційна робота. Зокрема, ще у стіні минулого року на посади професорів інституту були зроблені перші призначення: по кафедрі математики - С.Н. Бернштейн; по кафедрі теоретичної механіки - О.М. Динник; по кафедрі хімії - Л.В. Пісаржевський; по кафедрі нарисної геометрії і технічного креслення - В.Н. Джонс. Усі вони були затверджені на цих посадах Міністерством народної освіти в листопаді 1916 року. У березні 1917 року Міністерство народної освіти затвердило Сергія Олександровича Заборовського на посаді директора і професора по кафедрі опору матеріалів Політехнічного інституту.

У своєму звіті про перший навчальний семестр (з 1 лютого по 23 травня 1917 року) директор інституту С.О. Заборовський писав, що в інститут поступило 207 осіб, зокрема 18 жінок. Дійсними студентами прийнято 192 людини, з них 8 жінок, інші були вільними слухачами.
Вчитися в інститут приїжджали з багатьох великих центрів Росії. Продовжити освіту в Політехнічному побажали деякі студенти зарубіжних університетів та інститутів (Нью-Йорк, Тулуза, Льєж та ін.) і тих російських навчальних закладів, куди через воєнні дії студенти виїхати не могли. У 1918 році комісія, у складі якої були С.О. Заборовський, І.Е. Огієвецький, О.М. Динник, М.О. Іванов, Я.І. Грдина, Л.Б. Слепян, розробила навчальні плани для всіх факультетів інституту.

12 квітня 1918 року правова комісія Міністерства народної освіти України перетворила Політехнічний інститут у Єврейський науковий інститут (ЄНІ) і затвердила його статут, у якому поряд з іншими був інженерний факультет, що поділявся на відділення: інженерно-будівельне та архітектурне. Для роботи на архітектурному відділенні був запрошений відомий у місті архітектор Г.І. Панафутін.

На 1918-1919 навчальний рік було прийнято 200 осіб (120 студентів на електромеханічне відділення і 80 на інженерне). Вільними слухачами було прийнято 51 особу. У квітні 1918 року було прийняте рішення про оголошення конкурсу на заміщення кафедр для архітектурного відділення: архітектурних форм, історії і малювання, цивільної архітектури і будівельного мистецтва. Тоді ж були оголошені конкурси на заміщення кафедр будівельної механіки, металевих і залізобетонних конструкцій. Треба відзначити, що дев'ятнадцятий рік був важким для міста. Влітку влада перейшла до Добровольчої армії Денікіна. Пізніше, восени, місто кілька разів переходило з рук в руки.

Навесні 1920 року Радянська влада почала реорганізацію системи освіти, зокрема, було ліквідовано багато університетів.
Матеріалів, що безпосередньо відносяться до діяльності інституту в період 1920-1921 рр., в архівах не виявлено. Однак, судячи з деяких документів і довідок, інститут знову став називатися Політехнічним. Деякі відомості можна знайти лише в особистих справах студентів і викладачів. Таких справ нараховується близько чотирьохсот, і це є підтвердженням того, що інститут працював.

Оскільки перший набір студентів відбувся в 1917 році, то через чотири роки, в 1921-му, мав відбутися перший випуск. Чи був він?
У особистій справі Михайла Григоровича Мазо, що зберігається в архіві Придніпровської академії будівництва та архітектури, мається свідчення про його освіту: "Мазо Михель-Залман Гиршев... поступив у 1917 році до Дніпропетровського будівельного інституту на факультет цивільного будівництва і закінчив його повний курс у 1921 році. У червні місяці 30 дня 1921 року громадянин Мазо М.-З.Г. захистив кваліфікаційну працю на тему: „Міське житлове будівництво”. Це свідоцтво видало Правління Дніпропетровського будівельного інституту 7 липня 1930 року.
Ректор інституту С. Міндель.
Декан факультету О. Гармаш.

Оскільки формально будівельного інституту в 1921 році ще не існувало, то, мабуть, автори свідоцтва вважали таким інженерний факультет Політехнічного інституту. У 1921 році був створений Катеринославський вечірній робітничий будівельний технікум, де продовжила своє навчання частина студентів інженерного факультету. У технікум перейшли С.О. Заборовський, Г.С. Живов та інші викладачі.

Для забезпечення широкого доступу до отримання середньої та вищої освіти молоді з робітників та селян у СРСР була створена система робітничих факультетів (робітфаків), заснована постановою Раднаркому від 2 серпня 1918 року "Про перевагу прийому до вищих навчальних закладів представників пролетаріату і найбіднішого селянства". Також була введена система вечірньої та заочної вищої освіти.

У 1921 році в Україні організується мережа вечірніх робітничих технікумів, як вищих навчальних закладів, у яких допускався прийом тільки кваліфікованих робітників відповідної спеціальності.

У 1922 році у Вечірньому робітничому будівельному технікумі були організовані Підготовчі курси.

У 1921 - 1923 роках Технікум розташовувався у трьох кімнатах в двоповерховому будинку на вулиці Харківській, №11. Крім того, орендувалися дві кімнати в приватній квартирі. З 1925 року, до переїзду у власний будинок на вулиці Чернишевського, технікум працював у будинку колишнього Музичного училища на вулиці Базарній (Чкалова), № 11. Разом з технікумом у будинку були будівельні профтехкурси, багато учнів яких потім вступили до будівельного технікуму.

Архівні матеріали дозволяють дати свідчення про контингент учнів Вечірнього робітничого будівельного технікуму. Так, у 1926 - 1927 навчальному році з 155 студентів чоловіків було 150. Українців - 45 (29%); росіян - 55 (35,5%); євреїв - 53 (34,2%), що практично відповідало національному складу населення міста. Усі студенти мали виробничий стаж: понад 3 роки - 130 осіб, у інших менше 3-х років. Охоплювалися майже всі будівельні спеціальності: столяри - 40 осіб; слюсарі - 22; техніки-десятники - 22; будівельники (без кваліфікації) - 19; малярів та штукатурів було по 14 осіб; інші були покрівельниками, пічниками, електромонтерами. Абсолютна більшість студентів мала вік 20-23 роки.

Прийом до технікуму, в основному, здійснювався за рекомендаціями профспілок будівників і металістів - 126 осіб, за рекомендаціями органів КП(б)У і ЛКСМУ - 10, за особистими заявами було прийнято також 10 осіб. Приймалися також учні, переведені з інших навчальних закладів. При цьому перевага віддавалася вихідцям з робітничих і селянських сімей. Як «соціально чужі» відраховувалися студенти, що приховали своє соціальне походження. Виключалися діти торговців, власників підприємств, вихідці з сімей служителів релігійних культів.

У 1924 році комісія Наркомату освіти УРСР досліджувала діяльність Вечірнього робітничого будівельного технікуму і, не знайшовши в ньому ні навчальних планів, ні якої-небудь системи, прийшла до висновку про необхідність ліквідації технікуму. Лише завдяки турботам міського відділення профспілки будівельників технікум відстояли. Відзначимо, що в 1924 - 1925 навчальному році в технікумі було тільки 5 штатних викладачів.

У березні 1925 року директора Вечірнього робітничого будівельного технікуму І.С. Файнберга звільнили із займаної посади. Посаду зайняв Г.С. Живов, який працював ще в Політехнічному інституті.

У 1926 році в технікумі вже працював 21 викладач, студентів було 115 , з них робітників 102. Навесні 1926 року директором технікуму був призначений С.Н. Каганів. У жовтні цього року керівником технікуму став С.І. Міндель. Його заступником став спочатку С.Л. Бейлін (який раніше володів Катеринославськими архітектурно-художніми курсами), потім заступником і керівником навчального відділу став професор С.О. Заборовський.

У 1927 році чергова комісія НКП УРСР визнала роботу технікуму задовільною і підтвердила необхідність його існування для підготовки інженерів-будівельників. Сергій Олександрович Заборовський суміщав посаду завідувача навчальної частини з викладанням опору матеріалів, а також головував у предметних комісіях, керував методичною комісією. Завдяки йому був розроблений навчальний план, що передбачав підготовку інженерів при чотирирічному навчанні, навчальний рік складався з трьох семестрів. Після смерті С.О. Заборовського завідувачем навчальної частини технікуму став І.П. Мирошниченко.

У січні 1925 року була прийнята постанова ЦК ВКП(б) "Про найближчі завдання у встановленні зв'язку вузів з виробництвом". Згідно з цією постановою термін виробничої практики учнів був збільшений і практика стала обов'язковою частиною навчального процесу.

У 1926 1927 навчальному році на практику до Дніпропетровська і Донбасу було відправлено 29 учнів III курсу і 20 учнів IV курсу технікуму. Дипломні роботи виконували 15 осіб. Серед тем дипломних робіт були: "Житловий будинок на 80 квартир", "Робітниче селище на 600 квартир", "Житловий будинок на 100 квартир", "Робітниче селище на 1200 квартир", "Робітниче селище на 1500 квартир". Захист дипломних проектів здійснювався перед кваліфікаційною комісією, до якої входили: С.І. Міндель - директор технікуму, С.О. Заборовський - завідувач учбової частини технікуму, І.П. Мирошниченко - керівник дипломного проектування, члени комісії: А.А. Горін, К.І. Филип, Д.О. Пігулевський, а також представники від учнів, міськради і профспілки будівельників.

Із січня 1930 року архітектурні дисципліни у технікумі викладав відомий у місті архітектор О.Л. Красносельский (наказ № 14 від 1 січня 1930 року). У лютому викладачем по "залізобетону" був призначений Д.І. Патлах. У технікумі було два відділення: залізобетонні конструкції та цивільне будівництво.

Необхідно відзначити, що в штаті технікуму на постійній основі працювали викладачі: С.О. Заборовський, М.І. Краснослободськой, І.П. Мирошниченко, М.О. Буданов, О.А. Гармаш, Н.К. Мореходов, К.І. Філип.

10 грудня 1929 року міський і обласний виконкоми м. Дніпропетровська направили лист у Наркомат освіти УРСР щодо підготовки кадрів для будівництва, в якому говорилось: "Починаючи з 1926 року ріст будівництва на Дніпропетровщині щорічно збільшується удвічі (1926 р. - 9,5 млн. крб., 1927 - 18 млн. крб., 1928 - 40 млн. крб.,).” У листі наводились такі цифри:

Рік	Витрати	Кількість	Разом
1929 - 1930	промислове будівництво	102602 тис. крб.
•••••••••••••••	на інше будівництво	30567  тис. крб.	133169 тис. крб.
1930 - 1931	промислове будівництво	122500 тис. крб.
•••••••••••••••	на інше будівництво	34683 тис. крб.	157183 тис. крб.
1931 - 1932	промислове будівництво	127500 тис. крб.
•••••••••••••••	на інше будівництво	37981 тис. крб.	165481 тис. крб.

 

Як наслідок, місцеві будівельні організації перебували в дуже скрутному стані. Вони відчували брак спеціалістів. Аналіз існуючих  мінімальних норм насиченості виробництва інженерно-технічними силами виявляв, що в 1928/29 році ця насиченість становила лише 0,25%, тобто до мінімальної норми не вистачало 0,95%, або 152 інженери. У 1929/30 році при існуванні цієї наявної норми насиченості в 0,25%, для будівельного виробництва не вистачило 266 інженерів при 28000 робітників. Такий стан жодною мірою не сприяв належному проведенню робіт, й тому будівельні організації повинні були для керівництва робіт використовувати студентів Будівельного технікуму.
На основі наведених відомостей та враховуючи, що в технікумі навчалось 277 учнів з робочим прошарком до 90% загальної кількості учнів, міський та обласний виконкоми у своєму листі у Наркомат освіти УРСР відзначали: „Для того, щоб не опинитися перед фактом зриву будівництва, що намічено за п’ятирічним планом, треба вжити всіх заходів для того, щоб негайно реорганізувати Технікум на Інститут, збільшити набір і відкрити денну форму...
Беручи до уваги відсутність належного для Технікуму і тим більше для Інституту помешкання, Окрвиконком та Міська Рада просять відпустити кошти для будівництва приміщення для Будівельного інституту в Дніпропетровську в 1930/31 році.
Голова Окрвиконкому Яблоков.
Голова Міськради Богданова."
Мине три місяці, і в березні 1930 року будуть виділені кошти і територія на вулиці Чернишевського для зведення будинку Будівельного інституту.
У січні - лютому 1930 року відбувся останній випуск інженерів Вечірнього робітничого будівельного технікуму, а в травні був зроблений його випуск уже від імені Будівельного інституту.
У наказах було сказано: "...тих, хто закінчив повний курс навчання, кваліфікувати як інженерів по цивільному (промисловому) будівництву". Серед випускників цього року були І.Я. Білоцерковський, Б.С. Дубовий, М.Р. Фельдман, А.С. Фішман - ветерани Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту.
За роки свого існування Вечірній робітничий будівельний технікум підготував близько 150 інженерів-будівельників і став основою для створення Дніпропетровського будівельного інституту.

ІІ. ОСНОВИ УСПІХІВ (1930 - 1940)

 Історія діючого вищого навчального закладу - Придніпровської державної академії будівництва та архітектури - розпочалася у 1930 році, в часи першої радянської п'ятирічки, коли в СРСР почалося велике промислове будівництво. Зводилися заводи, які випускали автомобілі, трактори, сільськогосподарські машини, літаки. Всесоюзними новобудовами стали Урало-Кузнецький металургійний, Хібінський та Солікамський хімічні комбінати, Туркестано-Сибірська залізниця (Турксиб), великий Ферганський канал тощо. Широкого розмаху набуло промислове будівництво і в Україні, особливо на Придніпров'ї. Тут будувався Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь" та "Криворіжсталь", коксохімічний завод у м. Дніпропетровськ, трубний у м. Нікополь, нові шахти - в Криворізькому та Марганецькому басейнах. Все це в сотні разів збільшило потребу в інженерно-будівельних кадрах, яких і в дореволюційній Росії завжди не вистачало.
23 березня 1930 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову про організацію вечірнього будівельного інституту на базі Дніпропетровського будівельного технікуму. Саме цю дату й прийнято вважати днем народження нашого інституту. Інститут входив до структури Народного Комісаріату важкої промисловості й фінансувався за рахунок його коштів. Він готував інженерів-будівельників з двох спеціальностей: інженерів-конструкторів будівельного виробництва та інженерів з промислового та цивільного будівництва.
12 червня 1930 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла рішення утворити на базі вечірнього будівельного інституту Дніпропетровський будівельний інститут (ДБІ). При цьому зберігалось вечірнє відділення інституту та будівельний технікум. На стаціонарі встановили чотирирічний термін навчання.
У зв'язку з відкриттям будівельного інституту першочерговим завданням стало організувати кафедри. Внаслідок наполегливої роботи керівництва інституту вже восени 1930 року було сформовано одинадцять кафедр: математики, будівельної механіки, будівельних справ, геодезії, архітектури, залізобетонних конструкцій, графічних дисциплін, організації робіт, опалення та вентиляції, соціально-економічних наук, військова.
У 1931/32 навчальному році після реорганізації існуючих та створення нових кафедр в Інституті почали діяти кафедри будівельних матеріалів, металевих і дерев'яних конструкцій, основ і фундаментів, теоретичної механіки. На 1 вересня 1932 року при кафедрах працювало 16 лабораторій та кабінетів. А вже на початок 1939/40 навчального року в Інституті діяли 18 кафедр.
Коли приймалося рішення про створення будівельного інституту, то приміщення, в якому містилися вечірній інститут та будівельний технікум, було розташоване на вул. Базарній, 11 (нині вул. Чкалова) За своїми розмірами та матеріально-технічною базою воно ніяк не могло забезпечити умови для роботи нового інституту. Тому постало питання про будівництво нового навчального корпусу для розміщення кафедр, лабораторій, кабінетів, приміщень для майстерень, а також гуртожитку для студентів. Ідея була підтримана, держава виділила необхідні кошти, а місцева влада визначила місце для будівництва. Увесь колектив Інституту з великим завзяттям приступив до роботи. Проектував навчальний корпус викладач кафедри архітектури Г.Л. Швецько-Вінецький, архітектурну частину виконав Б.С. Кащенко, розрахунки залізобетонних конструкцій зробив Д.І. Патлах, а обов'язки виконроба на будівництві виконував  П.П. П’явко.
Будівництво головного корпусу інституту по вул. Чернишевського розпочалося в травні 1930 року. Але одразу виникло безліч труднощів. Майже повністю була відсутня механізація робіт, постачання будівельних матеріалів йшло з великими перебоями. Але ці й інші труднощі та ускладнення успішно переборював колектив інституту, будуючи навчальний корпус господарським способом. З числа студентів створили бригади бетонників, мулярів, штукатурів, теслярів, які за розробленим графіком і відповідно до нього складеним розкладом занять працювали без відриву від навчання. На будівельному майданчику панував справжній ентузіазм. Розгорнулося змагання між бригадами та окремими спеціалістами. Всі, від директора й до простого співробітника, були охоплені великим бажанням якнайшвидше збудувати приміщення корпусу й тим наблизити день, коли в ньому розпочнуться заняття. Все це дозволило колективу інституту мобілізувати весь викладацький склад, студентів та співробітників і завершити будівництво корпусу обсягом 60 тис. куб. метрів всього за один рік
Були також збудовані майстерні,  слюсарна, столярна та механічна, в яких викладачі, співробітники й студенти почали виготовляти лабораторне обладнання.
Першим директором Дніпропетровського будівельного інституту був С.І. Міндель, який до цього працював директором будівельного  вечірнього технікуму та інституту. З березня до серпня 1931 року тимчасово обов'язки директора виконував С.І. Шерешевський. У вересні 1931 року директором інституту став студент-дипломник П.К. Вєтров. Коли в січні 1936 року П.К. Вєтрова було призначено завідувачем промислово-транспортного відділу Дніпропетровського обкому КП(б)У, обов'язки директора інституту знову почав виконувати С.І. Шерешевський. З 1938 року до початку Великої Вітчизняної війни директором інституту працював випускник 1931 року М.Ю. Карчемський. Заступниками директора з навчальної роботи в довоєнні роки працювали К.Я. Давидов та О.А. Гармаш.
З початком роботи інституту в ньому був створений партійний осередок, до якого входило декілька осіб. Секретарем обрали  І.Б. Стомахіна. У 1936 року партійна організація ДІБІ налічувала вже 45 комуністів. Серед них 13 викладачів, 7 співробітників і 25 студентів. І це не випадково. Справа в тому, що за радянських часів неможливо було навіть уявити собі завод чи фабрику, навчальний заклад чи колгосп, організацію чи установу, де не було б партійної організації. Адже комуністична партія була єдиною "керівною й спрямовуючою силою радянського суспільства". А це означало, що всі сфери життя й діяльності радянських людей мали бути під її впливом і контролем, тому секретар партійної організації і навіть кожний комуніст були практично представниками партії в кожній організації чи установі. Значну роль відігравали в інституті комсомольська та профспілкова організації, що зосереджували увагу на виховній роботі і поведінці безпартійних членів колективу. У довоєнні часи головами профспілкової організації були М.А. Камінський, П.Я. Зільберг та ін., а секретарями комітету комсомолу ? Ф.М. Гітман, А.С. Злобовський, В.А. Завадський. 
Підготовку до вступу в інститут здібної робітничої та селянської  молоді, яка не мала необхідної освіти, здійснювали підпорядковані інституту робітничі факультети в м. Дніпропетровськ та м. Павлоград. Завідуючими робітфаками працювали А.С. Бурліков,  С.Б. Неймарк, Н.І. Савенко.
У роботі керівництва інституту, професорсько-викладацького складу, всього колективу важливе місце займали питання організації набору студентів. Ось чому для проведення цієї роботи в школи й технікуми Дніпропетровська направлялися працівники інституту та студенти старших курсів, які знайомили учнів з умовами прийому до інституту, з професіями його випускників. Особлива увага була приділена проведенню набору студентів на перший курсу 1930 році, тобто в перший рік існування інституту. Складність комплектування першого курсу була в тому, що багато випускників середніх шкіл не знали про створення в Дніпропетровську будівельного інституту із стаціонарним навчанням. Ускладнювала ситуацію ще й кадрова політика того часу. Як відомо, тоді приймали на навчання в першу чергу дітей робітників і бідних селян, а вони, на жаль, не мали необхідної загальноосвітньої підготовки. Більшість з них були змушені проходити підготовку на робітфаках, куди приймали за путівками комсомолу й профспілкових організацій. Але і робітфаки не могли забезпечити необхідну кількість абітурієнтів.
У 1930 році на навчання в інститут була прийнята група "парттисячників", яких направляли партійні органи, щоб прискорити підготовку спеціалістів-комуністів. Серед них були прийняті до інституту М.Я. Зіс, М.А. Камінський, Є.Р. Комісарова, М.І. Кучеренко., А.Є. Сніжко, П.Г. Улита, Б.І. Якубович та інші. За путівкою комсомольської організації Дніпропетровського вагоноремонтного заводу вчився на робітфаці, а потім закінчив інститут В.Д. Шайкевича. Згодом він захистив кандидатську дисертацію й працював завідувачем кафедри будівельної механіки.
Але навіть за рахунок "парттисячників" і робітфаківців важко було виконати план прийому на перший курс. І тому для керівництва набором до інституту був створений спеціальний штаб з п'яти чоловік на чолі з професором М.О. Будановим. І це дало свої результати. На 220 планових місць надійшло 433 заяви. А зараховано на перший курс 221 студента. До того ж на II - IV курсах вчилося 168 студентів. Таким чином, вже в перший рік існування інституту в ньому навчалось майже 400 осіб.
На 1931/32 та 1932/33 навчальні роки план прийому студентів збільшився, і в інституті навчалося вже 1072 студенти. Серед них 352 студенти на стаціонарі та 720 - на вечірньому відділенні.
У перші роки після створення нашого інституту факультетів у ньому не було. Студенти розподілялися по групах у залежності від майбутньої спеціальності. Роботою й навчанням кожної групи керував призначений адміністрацією інституту викладач. Як і в усіх вузах країни, у ДБІ навчання студентів здійснювалося шляхом бригадно-лабораторного методу, який передбачав колективне навчання. П'ять-сім студентів отримували одне лабораторне або теоретичне завдання й виконували його колективно. За таким методом навчання неможливо було визначити внесок кожного студента у виконання цього завдання та рівень засвоєння ним програмного матеріалу. Екзамен теж складав не кожний студент окремо, а вся бригада. Оцінка знань була однаковою в усіх студентів відповідного колективу. Недосконалість і навіть шкідливість цього методу навчання незабаром стала зрозумілою багатьом, постало питання про розробку нової методики навчання.
І саме в цей час велике значення в удосконаленні навчально-методичної роботи вищої школи країни відіграла прийнята у 1932 році постанова ВЦВК СРСР про навчальні програми й режим навчання у вузах і технікумах. У цій постанові були виявлені недоліки, які мали місце у навчально-виховній роботі. Зокрема, засуджувався бригадно-лабораторний метод навчання, оскільки він сприяв зниженню індивідуальної відповідальності кожного студента. Постанова вимагала визначити конкретні терміни проведення вступних екзаменів у вузи й технікуми, ввести диференційовані форми оцінки успішності кожного студента та єдині терміни проведення заліково-екзаменаційних сесій і канікул.
З цього часу вся навчальна робота в ДБІ велася  відповідно з навчальним планом, де були визначені терміни проведення заліків та екзаменів, навчальної та виробничої практики, зимових і літніх канікул студентів. Все це сприяло значному поліпшенню всієї навчальної та виховної роботи. Одночасно в інституті почали створювати факультети. Першим з'явився будівельний факультет, його деканом став К.А. Таран. Пізніше цей факультет був перейменований у факультет промислового й цивільного будівництва. У довоєнні роки його деканами були К.Я. Давидов, С.Б. Каневський, М.Г. Мазо, А.С. Фішман.
У 1932 році відбувся перший випуск інженерів - конструкторів.
В 1933 році ДБІ продовжує готувати спеціалістів широкої та вузької спеціалізації, як того вимагала постанова ВЦВК СРСР. Але керівництво інституту зрозуміло, що в умовах II п'ятирічки, розвитку промисловості країни необхідно готувати конструктора, який би знав усі види матеріалів та вмів би їх конструювати, а з іншого боку, потрібні спеціалісти, що могли б проектувати та будувати споруди. Директор інституту С.І. Шерешевський, виступаючи на загальноміській виробничій конференції, яка відбулася 30 січня 1933 року, наголосив на тому, що будівельний ВНЗ не може готувати спеціалістів з різко вираженою спеціалізацією, наприклад, інженера-будівельника з дерев'яних конструкцій, металевих тощо. Тому ДБІ скорочує перелік спеціальностей з 20 до 8 та перебудовує всю роботу ВНЗ на підготовку таких спеціалістів: інженера-будівельника, інженера-будівельника-архітектора; інженера-будівельника з внутрізаводського транспорту; інженера-будівельника-економіста; інженера по водогону та каналізації; інженера з опалення та інших.
Як бачимо, не всі плани керівництва ДБІ здійснилися, зокрема, економічна спеціалізація з'являється набагато пізніше. Однак у навчальному процесі відбулося багато зрушень, що вплинуло на рівень підготовки спеціалістів-будівельників у цілому. Так, було збільшено кількість годин на окремі фундаментальні та спеціальні дисципліни: на фізику  замість 60 годин відведено 180, на математику замість 250 - 400 для виробників та 100 для конструкторів, на хімію замість 30 годин - 100, на організацію та механізацію робіт замість 390 годин - 600. Вводились також нові дисципліни факультативного характеру, зокрема "енциклопедія виробництва" та інші. До іноземних мов ставились такі вимоги, щоб майбутній фахівець міг користуватися іноземною літературою.
У листопаді 1934 року наказом Головного управління навчальними закладами НКТП СРСР були затверджені факультети інституту:
1) Будівельний із двома спеціалізаціями - організація і технологія виробництва будівельних робіт; будівельні конструкції. Першим деканом цього факультету став Костянтин Оверкійович Таран.
2) Загально-технічний - декан Кузьма Якович Давидов.
З вересня 1935 року наш ВНЗ називається Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут (ДІБІ). У ньому почали готувати спеціалістів з організації й виробництва будівельних робіт, будівельних конструкцій, опалення, вентиляції та сантехніки, металевих мостів і металевих конструкцій.
А ось інженерів-механіків у інституті в цей час не готували. У них просто не було потреби, адже будівництво велося фактично без будь-якої механізації. Котловани під будівлі робили землекопи, фунт вивозили на одноколісних тачках вручну, розчин також готували ручним способом, а будівельні матеріали завозили кінним транспортом.
Машини на будівництві стали з'являтися лише у другій половині 1930-х років. У цей час і виникла потреба мати будівельників-механіків, які б знали будівельні механізми й вміли б організувати їх експлуатацію та ремонт. Саме життя, практика поставили питання про необхідність підготовки інженерів-механіків будівельного виробництва, інженерів промислового, цивільного будівництва, сантехніки.
З квітня 1938 року Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут був підпорядкований Наркоматові будівництва СРСР.
У цьому ж році був організований механічний факультет, першим деканом якого став Н.Е. Митичкін. На перший курс був здійснений прийом за фахом “механізація будівельних робіт”.
З перших днів існування інституту його керівництво особливу увагу приділяло добору кадрів, передусім професорсько-викладацького складу, бо від професійного рівня викладачів залежить рівень навчально-виховної роботи в інституті. Такий підхід до цього важливого питання давав свої позитивні результати. Уже на кінець 1930 року на 11 кафедрах інституту викладачами працювало разом з сумісниками 68 чоловік, серед них - 7 професорів та 12 доцентів. Кафедру будівельної механіки очолював проф. А.С. Локшин, кафедру організації робіт - проф. О.А. Гармаш, кафедру залізобетонних конструкцій - проф. М.О. Буданов, кафедру геодезії - проф. М.І. Нечипоренко. Доцентами працювали І.М. Расторгуєв, М.Є. Огієвецький, Г.А. Скуратов, К.І. Філіп та інші.
З моменту створення інституту викладачами в ньому працювали Б.С. Дубовий, М.І. Воронков, Ю.Я. Доронін. Ф.М Гітман, Г.М. Савін, М.Р. Фельдман, А.С. Фішман. Захистивши кандидатські дисертації, вони завідували кафедрами, були деканами факультетів. У 1932 рокі інститут закінчив В.Я. Копійко, який після цього понад 50 років працював на відповідальних посадах у галузі промислового й спеціального будівництва, за що був нагороджений орденами та медалями Радянського Союзу, у 1967 рокі йому присуджена Державна премія СРСР.
Уже в 1931 рокі при чотирьох кафедрах навчального закладу була створена аспірантура. Тодіж до аспірантури зараховано 7 випускників інституту, а наступного року вже 8. Більшість з тих, хто закінчив аспірантуру, захистили кандидатські дисертації. Серед них Ф.М. Гітман, Б.Г. Коренєв, К.Я. Давидов, К.А. Книш. Останній у повоєнні роки працював завідувачем кафедри основ і фундаментів. На початок 1933/34 навчального року в інституті працювало 63 штатних викладачі й 45 сумісників. А в 1940 році лише штатних викладачів було вже 79, з них 7 професорів, 40 доцентів, 4 старших викладачі і 28 асистентів. На той час це було великим досягненням, яке сприяло поліпшенню всієї роботи інституту та підвищенню його престижу.
Деканами факультету ПЦБ після К.А. Тарана, призначеного керівником навчальної частини інституту, до 1941 року були К.Я. Давидов, С.Б. Каневський, М.Г. Мазо, А.С. Фішман, Н.Е. Митичкін.

Працювало 15 кафедр:
1) основи марксизму-ленінізму — завідувач  доцент    Н.П. Варицький;
2) математика - професор Н.П. Бєляєв;
3) фізика - професор П.К. Міцкевич;
4) будівельні матеріали - доцент М.Г. Мазо;
5) будівельне виробництво - доцент  Б.С. Дубовий, що замінив професора О.А. Гармаша, який помер у червні;
6) залізобетонні і кам'яні конструкції - професор М.О. Буданов;
7) металеві і дерев'яні конструкції - професор Е.А. Клех;
8) енергетика — доцент Ф.П. Казакевич;
9) деталі машин - доцент Е.Я. Іванченко;
10) основи і фундаменти - професор А.А. Каншин;
11) архітектури - доцент Б.С. Кащенко;
12) будівельна механіка - в.о. професора О.О. Горін;
13) сантехніка — доцент Д.А. Пігулевський;
14) графіка — доцент И.А. Юницький;
15) хімія - доцент И. А. Хрізман.
Величезне значення для інституту мало рішення Наркомату важкої промисловості СРСР про введення з 1 лютого 1938 року штатно-окладної системи. До цього оплата праці викладачів була погодинною. Це рішення дозволило більшості викладачів перейти на постійну роботу в інститут. Так, із Придніпровського Промбудпроекту прийшли Б.Г. Коренєв, С.Б. Каневський, А.Д. Зевін, Г.Л. Швецько-Вінецький, В.А. Бовін та інші.
З кожним роком зміцнювався зв'язок колективу ДІБІ з новобудовами Придніпровського регіону. Перш за все при інституті були створені спеціальні курси для керівників будівельних організацій, на яких молоді керівники будівельних організацій підвищували свій фаховий рівень. Потім було створено бюро консультацій з питань будівництва для тих, хто працював на будовах нашого краю. Слід підкреслити, що цього вимагало саме життя, стан справ у будівельній галузі. До цієї роботи були залучені майже всі викладачі та студенти старших курсів. Консультації давалися з питань виготовлення й використання залізобетонних конструкцій, промислового й цивільного будівництва, архітектурного проектування тощо. Така робота сприяла підвищенню авторитету інституту, розширенню сфери його впливу на розвиток і зміцнення будівельної справи в країні. До того ж вона стала кращою формою агітації до вступу в інститут молоді, що працювала на будівництві.
У лютому 1933 року було затверджене положення про науково-дослідні станції. На найважливіших будовах регіону в Новомосковську, Кривому Розі і Дніпропетровську були створені  НДС. Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут першим у країні впровадив таку форму зв'язку ВНЗ з виробництвом.
При НДС діяло Бюро реального проектування, роботою якого керував Б.С. Кащенко. Пізніше його очолював С.Д. Фрідлін, потім П.М. Гітман. Працювали в ньому, крім  викладачів, і студенти, число яких доходило до 70 осіб. Участь студентів у реальному проектуванні була новаторством у організації навчального процесу. У 1934 році Бюро реального проектування виконало такі проекти: Будинок професури; 40-квартирний будинок житлово-будівельного кооперативу науковців; проект надбудови гуртожитку для студентів металургійного технікуму; розробленотехнічний проект їдальні доменного цеху Дніпропетровського заводу металургійного устаткування, ескізний проект і технічний кошторис гуртожитку на 600 чоловік комуністичної сільськогосподарської школи; для Інституту кукурудзи виконано проект житлового будинку на 30 квартир з торговельними   приміщеннями та  їдальнею, а також проект і кошторис оранжереї.
Проектні роботи принесли інститутові 71,555 тис. карбованців, було витрачено — 56,801 тис. карбованців, решта пішла на придбання устаткування для кабінетів і лабораторій. Технічні засоби навчання забезпечували лабораторії: механічна, геологічна, електротехнічна, хімічна. Працювали також військовий, геодезичний і фізичний кабінети. Для оснащення лабораторій і кабінетів у 1936 році організована учбово-експериментальна механічна майстерня, що випускає складні прилади і пристосування. Майстерня за роки свого існування виготовила низку гідравлічних пресів потужністю від 5 до 300 тонн, прес Гагаріна, копри різної конструкції (Шарпи, Клеба й інші), гідравлічні насоси (ручні і механічні), компресійні прилади для випробування грунтів, вібратор Фуллертона, клінометри і компаратори для виміру деформацій. Доход від щорічної продукції майстерні виріс з 5 тис. карбованців у 1936 році до майже 200 тис. карбованців у 1940 році.
Колектив ДІБІ брав участь у Всесоюзному змаганні вищих технічних навчальних закладів. Газета «Будівельник» повідомляла про хід змагання з Одеським інститутом комунального будівництва. Делегації інститутів обмінювалися досвідом з організації життя своїх навчальних закладів. Було прийнято рішення прошефство над Одеським інститутом.
Проводилися також інститутські студентські конкурси в наступних номінаціях:
- на кращий  курс  (передбачалася премія в розмірі 4000  карбованців  і вручення перехідного Червоного прапора);
- на кращого студента ( премія - путівка на курорт) та інші.
У цей час  значне місце в роботі всього колективу Інституту займає рух за високу культуру студентів. З цією метою кращі викладачі інституту читали в студентських аудиторіях  лекції про моральне обличчя молодої людини, про роль літератури й мистецтва у формуванні духовного світу молоді. Організовувались культпоходи до театрів, музеїв; створювалися різні гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку студентів.
Крім різних гуртків, що діяли в інституті, працювали в гуртожитках: німецької, англійської і російської мов, літературний, танцювальний, балетний, хоровий, музичний (смичковий, струнний, духовий) та інші. Був також театр малих форм.
Драматичним колективом інституту керував артист і режисер міського Театру російської драми ім. Горького Володимир Володимирович Кенігсон (у 1982 році він став народним артистом СРСР, працював у Малому театрі в Москві, знімався в кінофільмах - «Вогняні версти», «Справа строкатих»). Колектив підготував до обласної олімпіади спектакль «Весілля» за А.П. Чеховим. Балетним гуртком керувала Антонова.
У газеті «Будівельник» четверта сторінка часто називалася «Літературна сторінка», де під девізом «Художнє слово на боротьбу за якість навчання» публікувалися літературні твори (вірші і проза) співробітників і студентів інституту.
Працював літературний гурток під керівництвом професора Циммермана. Відбулося 12 занять гуртка, присвячених творчості О.С. Пушкіна.
Архітектурний гурток, керівником якого був доцент В.С. Кащенко, готував художні виставки інституту. У 1937 році художня виставка ДІБІ, представлена на районному огляді, зайняла перше місце.
Велика увага приділялася випуску стінгазет. Вони випускалися курсами, факультетами. З'являлися і проводилися конкурси на кращі стіннівки.
Усі сторони інститутського життя (навчальна і наукова діяльність, партійне життя, успішність, дисципліна, спортивна робота, побут студентів, художня самодіяльність тощо) докладно висвітлювала заснована в 1931 році газета „Будівельник” „Газета Дніпропетровського будівельного інституту, робітфаку, технікуму і курсів інженерів і техніків”, як значилося в заголовку першого числа, що вийшов 21 квітня 1931 року. Газета виходила українською  мовою. Першим її  редактором був Б. Абрамсон. Під заголовком першого числа - поздоровлення  керівника будівельної  секції  міськради С.С. Менделя зі створенням газети. «Будівельник» виходив один раз  на тиждень регулярно до 1941 року.
Розгортала  свою діяльність бібліотека  інституту. Свій початок  вона бере від технічної бібліотеки вечірнього будівельного технікуму, після реорганізації якого книжковий фонд в 24 тисячі томів був переданий інституту. З перетворенням бібліотеки в інститутську вона швидко стала поповнюватися новою літературою. У 1934 році в ній налічувалося вже 63 тисячі книг. Бібліотека була визнана у цей час кращою серед бібліотек ВНЗ Дніпропетровська.
Першою завідувачкою бібліотеки була Єлизавета Іллівна Воскобойникова. Людина високої культури, вона користувалась величезною повагою серед студентів і викладачів.
У 1940 році завідувачкою бібліотеки була К.С. Сангурська.
У 1940 році фонд бібліотеки налічував  104 тисячі назв і складався з наступних відділів:
-   класики марксизму- ленінізму - 4965 примірників;
- суспільно-політична, соціально-економічна література і філософія -    9514 примірників;
-    науково-технічна література - 52507 примірників ;
-    загальні наукові дисципліни — 17967 примірників;
-    архітектура, живопис, скульптура — 5134 примірників ;
-    художня література - 7966 примірників;
-    мова і літературознавство - 2628  примірників;
-    різні друковані посібники, довідники й енциклопедії.
При бібліотеці працював читальний зал. Регулярно випускалися інформаційні бюлетені, бібліографічні довідки. Організовувалися виставки  книг  і  влаштовувалися  літературні  вечори. Газета  «Будівельник» регулярно друкувала інформацію про надходження нової літератури.
Не можна залишити поза увагою ту велику й плідну роботу з питань українізації, яка проводилася в інституті. Тим більше, що ця робота так схожа на наші сьогоднішні зусилля у впровадження української мови у навчально-виховний процес.
Документи, які зберігаються в музеї  нашої академії, віддзеркалюють непростий процес запровадження української мови у нашому навчальному закладі з його здобутками і перегинами. Так, у грудні 1930 року директор інституту С.І. Міндель видав наказ, за яким викладачі мусили не тільки читати лекції, а й спілкуватися між собою виключно українською мовою. Новий директор інституту П.К. Вітров, підбиваючи підсумки цієї роботи за два роки, у своєму наказі від 16 грудня 1932 року зазначив, що в інституті хоча й відбулися певні зрушення, але "значна кількість кафедр не усвідомила важливості цього питання". У зв'язку з цим двадцяти викладачам були оголошені догани, попередження, зауваження з такими формулюваннями; "за читання лекцій російською мовою", "за користування російською мовою в інституті", "за недбале ставлення до українізації".
Керівництво інституту значну увагу приділяло питанням, пов'язаним із забезпеченням викладачів і студентів продовольчими товарами. Ця проблема з кожним роком ускладнювалася. Забезпечення викладачів і студентів хлібом, цукром, овочами та іншими продтоварами здійснювалося за картковою системою, яка на початку 1933 року перестала існувати, тому що нічого було видавати на продовольчі картки. Цей період в історії нашого інституту, як і в історії всієї України, був вельми трагічним. Сталінський режим у цей час ініціював небачений на нашій землі голод. Велика частина хліба урожаю 1932/33 рр. була вивезена за кордон. Країні, яка будувала соціалізм, потрібна була валюта для закупівлі нового обладнання для заводів та фабрик, а отримати її можна було, збільшуючи експорт, бо капіталістичні країни відмовляли в позиках. Радянське керівництво дозволило продавати зерно, хоч це призводило до значного погіршення життя населення в країні. В Україні почався голод, багато людей вмерло голодною смертю, особливо на селі.
Через голод справи в будівельному інституті значно погіршилися. Багато студентів були змушені залишити навчання. Вони йшли з інституту, щоб не вмерти з голоду. У результаті кількість їх різко скоротилася. Якщо перед початком 1932/33 навчального року в інституті навчалося 1072 студенти, то в 1933/34 - їх залишилось 709. І це при тому, що в 1933 році інститут закінчили всього 12 студентів, а на перший курс восени 1933 року було прийнято 182 особи. Таким чином, залишили навчання в інституті протягом одного навчального року 558 студентів. Керівництво інституту не в змозі було щось вдіяти, щоб зупинити такий масовий відтік студентів, бо вони не просто залишали інститут - вони тікали від голодної смерті. Тому в інституті вирішили організувати підсобне господарство. Для цього було виділено 20 гектарів землі поблизу села Ільїнське. Тут з особливим завзяттям працювали студенти й співробітники інституту, а вирощені ними картопля, капуста, горох та інші культури помітно поповнювали бідний стіл студентської їдальні
У 1932 — 1933 навчальному році була створена спортивна база інституту. Спортзал містився на п'ятому поверсі, на площадці пандуса четвертого поверху містились роздягальня, склад інвентарю, столи для настільного тенісу.
Першими викладачами фізвиховання були В.М. Макеєв та І.С. Кацнельсон.  Ріст числа студентів  вимагав  більше  викладачів  фізичного виховання. У 1935 році після закінчення Харківського інституту фізичної культури прийшов А.С. Овеченко, у 1938 році — М.А. Тельний , у 1940-му — А.М. Горбачов. У ті роки викладачі  фізвиховання  вели заняття з декількох видів спорту. Так, А.С. Овеченко проводив заняття з  легкої атлетики, організував  секції баскетболу і фехтування, М.А. Тельний вів заняття з легкої атлетики і гімнастики. Він дуже любив гімнастику, пропагував її, влаштовував показові виступи на всіх інститутських вечорах (проходили виступи, як  правило, в аудиторії 301). А.М. Горбачов проводив заняття з легкої атлетики і волейболу.
З уведенням фізвиховання  до навчального плану інституту спортивна робота серед студентів набрала організованого і масового характеру. Фізичне виховання викладалося до IV курсу. Найважливішим була підготовка студентів до оборони країни. Усі прагнули виконати нормативи Всесоюзного комплексу ГПО («Готовий до праці й оборони»), затвердженого в 1931 році. Студентам і викладачам, що склали комплекс, вручався значок ГПО, ті, хто виконував нормативи протягом декількох років, одержували Почесний значок ГПО.
У 1933 - 1934 навчальному році, а потім і в наступному, в інституті спільно зі спортивними організаціями і «Осоавіахім» були проведені перший і другий тур військово-технічного іспиту молоді.
На даху навчального корпусу був обладнаний стрілецький тир. Стрілецьким видом спорту займалися всі студенти. Студенти, що виконали встановлені нормативи, нагороджувалися значком «Ворошиловський стрілець». Працювала секція верхової їзди. Студенти, що успішно опанували верхову їзду, нагороджувалися значком «Ворошиловський вершник».
Однією з перших секцій  була секція мотоспорту.  Інститут придбав три мотоцикли, їх доводилося  підіймати по пандусу на четвертий поверх, де містився склад інвентаря. Іноді спортсмени виїжджали нагороду своїм ходом, за що сміливців суворо карали.
У  1935 році у дворі інституту були побудовані фізкультурні майданчики, волейбольне поле, тенісний корт, бігові доріжки, військове містечко,  фізкультурний атракціон.
Дуже популярною була гра в шахи. В інституті було багато сильних шахістів, серед них - студент І. Константиновський, викладачі  П.І. Гвай і А.Д. Зевін.
Неодноразово на міських і обласних змаганнях студенти ДІБІ виборювали перші призові  місця. Так, у лютому 1935 року команда ДІБІ на міських змаганнях з ковзанів зайняла перше місце, у 1936 році команда інституту перемогла на міських  змаганнях зі стрільби та на обласних змаганнях з важкої атлетики. На міському чемпіонаті з  шахів студент ІІ курсу І. Константиновський зайняв перше місце і отримав звання  чемпіона міста 1936 року. Цей успіх І. Константиновський повторив і в 1937 році. У вересні 1936року на інститутських змаганнях з плавання було встановлено 12 рекордів.
Особливо улюбленим видом спорту й туризму стала гребля. У червні 1934 року група студентів і викладачів організувала шлюпковий похід за маршрутом Дніпропетровськ - Запоріжжя - Нікополь - Херсон - Чорне море - Одеса. Цей похід став гордістю інституту.
З'явилась ідея організувати такий похід аж до Туреччини. Але вона не була втілена в життя. Натомість у 1937 році було організовано новий шлюпковий похід за іншим маршрутом, до якого готувались ще більш ретельно. Усю зиму й весну нову яхту своїми руками будували викладачі фізкультури В.М. Макеєв та О.С. Овеченко, студенти Михайло Кириченко, Євген Жилюк, Михайло Феденко, Володимир Кухаренко, Ніна Аксютіна, Ростислав Островський та ін. У червні 1937 року 6 студентів на шлюпці вирушили в похід за маршрутом Дніпропетровськ - Чорне море - Керченська протока - Азовське море - Дон - Волга. Похід студентів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту був визнаний всесоюзним досягненням, про нього багато писали в центральних і місцевих газетах.
На зимових канікулах студентам видавались ковзани і лижі, проводилися перегони буєрів на Дніпрі та лижні змагання. У 1940 році кафедра фізкультури провела лижний похід студентів на 20 км по пересіченій місцевості, а в січні 1941 року — лижний похід до Харкова.
Близькість війни підсилювала вимоги до військово-оборонної роботи. Працювали гуртки радистів, стрільців, кулеметників, самооборони, складання норм ГПО, парашутистів, планеристів.
Особливо захоплювалися студенти парашутним спортом. На інститутському даху була встановлена парашутна вежа. Керував навчанням студент  П. Ластовецький. Стрибкам вчились усі студенти.
Відкриття було урочистим. Першим стрибав директор інституту, потім декани, секретар комсомольської організації, голова профкому, активісти.
За ініціативою директора інституту П.К. Вєтрова була організована планерна секція і  придбаний планер. Курс навчання складав 7 занять: 3 - на фізкультурному майданчику інституту і 4 - на аеродромі.
До 20-річного ювілею ВЛКСМ секретар комітету комсомолу інституту Я. Фрадкін рапортував ЦК ВЛКСМ: «В інституті підготовлено 580 значківців ГПО, 118 Ворошиловских стрільців, 15 Ворошиловских вершників, 52 водії мотоциклів, 31 парашутист, 23 планеристи». П'ять студентів інституту (Орлягов, Дядюшкин, Старостенко, Калюжинов, Окін), поєднуючи навчання з заняттями в аероклубі, одержали звання пілотів. У 1938 - 1939 навчальному році було підготовлено 20 водіїв танків, 123 кулеметники, 35 радистів, 20 водіїв автомобілів.
Працювала в ДІБІй альпіністська секція, активним ініціатором і організатором якої був С.Д. Тюленєв - перший в інституті майстер спорту СРСР, учасник сходження на гору Ушба, учасник сходження на вершину одного з хребтів Кавказу. На ній було встановлено погруддя Т.Г. Шевченку, і ця висота названа піком Шевченка.
У 1930-ті роки всі підприємства й установи різних галузей народного господарства мусили брати участь у так званому Всесоюзному соціалістичному змаганні, яке, на думку радянського керівництва, було найкращим способом підвищення продуктивності праці та ''комуністичного'' виховання трудящих. Не були винятком і вищі навчальні заклади. За пропозицією колективу Московського політехнічного інституту вузи країни брали участь у змаганні за такими напрямами, як успішність студентів, науково-дослідницька робота професорсько-викладацького складу, надання допомоги будовам, організація продовольчого забезпечення студентів і викладачів інституту тощо.
Під кінець 1933 року Всесоюзний комітет з соціалістичного змагання навчальних закладів підбив підсумки проведеної роботи. Він визнав Дніпропетровський будівельний інститут переможцем серед будівельних вузів і,  присудивши йому перехідний Червоний прапор, нагородив грошовою премією (100 тис. карбованців). Багато викладачів і студентів були нагороджені Почесними грамотами за підписом секретаря ВЦВК СРСР- голови Всесоюзного соціалістичного змагання навчальних закладів А.С. Єнукідзе.
В інституті кращих показників досягли колективи кафедр архітектури, геодезії, математики, будівельної механіки. Грошові премії отримали І.Я. Білоцерковський, О.А. Гармаш, О.О. Горін, Ю.Я. Доронін, Б.С. Кащенко, М.Г. Мазо, М.Г. Огієвецький, Д.І. Патлах та ін. І надалі керівництвоінституту неодноразово відзначало викладачів за хорошу роботу. Так, наприклад, А.С. Фішман наказом від 26 червня 1935 року бувпремійований за сумлінну працю наручним годинником.
У цей період постає питання про перехід будівництва на рейки великої індустрії. Розвиток промисловості та транспорту, ріст стаханівського руху, багатий досвід будівництва в роки перших п'ятирічок підготувалигрунт для такого переходу. Необхідно було в короткі строки підтягнути будівництво до рівня інших галузей промисловості. ЦК ВКП/б/ у1935 роціпоставив завдання ліквідувати ненормальні явища в будівництві, як то: запізнення строків закінчення будівництва, погане використання механізмів,  плинність кадрів, кустарщину тощо. На цей заклик відгукнулась парторганізація інституту. Перед колективом ВНЗ було  поставлене  завдання  перебудови всієї роботи для забезпечення підготовки спеціалістів, щовміють розв’язувати   завдання будівництва. На зборах ухвалили рішення про перегляд всіх підручників тавнесення до них змін та доповнень відповідно до нових методів роботи,  нових досягнень техніки. Було переглянуте курсове та дипломне проектування згідно з потребами будівельної індустрії. Більша частина семінарських занять переносилась в лабораторії. Крім того, було розроблено низку конкретних дій по допомозі будівельному  виробництву.   Передбачалося  провести на найбільших будовах області консультації та технавчання і організувати гуртки техмінімуму для представників виробництва, так званих стахановців та нижчого техперсоналу.
Величезні масштаби будівництва, розвиток промисловості, потреби науки й техніки обумовлювали великий попит суспільства на освічених людей, вчених і кваліфікованих спеціалістів. Молодий спеціаліст після закінчення вузу часто через 7 - 8 років ставав керівником великого підприємства, партійним і державним діячем або відомим вченим. Про це свідчать біографії деяких випускників нашого інституту, зокрема, у 1932 році молодий випускник вузу Г.М. Савін став викладачем ДІБІ, у 1935-му він захистив кандидатську дисертацію, а в 1940-му вже був доктором фізико-математичних наук, одним з провідних вчених в Україні у своїй галузі.
З прийняттям Конституції у 1936 році в країні було проголошено побудову соціалізму. Пишаючись своїми досягненнями, радянські люди співали: "...я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек". Як підтвердження цих слів у пресі, по радіо щоденно говорилося про величні будови перших п'ятирічок, про трудові рекорди О. Стаханова й М. Демченко, про подвиги В. Чкалова й підкорювачів Арктики — челюскінців. "О прекрасний час! Неповторний час!" - на повний голос вигукував поет Павло Тичина. І при цьому, мабуть, він був щирим.
Але це був і страшний час сталінських репресій. Людина лягала спати і не була впевнена, що вночі не приїде "чорний ворон", що її не заарештують і що вона повернеться додому. Студента могли виключити з інституту, робітника чи інженера звільнити з роботи й ні за що відправити до в'язниці на багато років. Навіть членів Політбюро, ЦК ВКП(б), маршалів, академіків, докторів наук, відомих письменників і того ж Героя Радянського Союзу розстрілювали як ворогів народу.
Цей шквал несправедливості й наруги над людиною котився містами й селами, паралізуючи роботу заводів і фабрик, організацій і установ, колгоспів і навчальних закладів, знищуючи мільйони людей.
Не обійшли репресії й наш інститут. Був заарештований і розстріляний як ворог народу директор інституту Петро Костянтинович Вітров, який виявив себе як талановитий організатор, здібний інженер, прекрасний педагог і вчений. Трагічна доля П.К. Вітрова - це доля мільйонів радянських людей, яких згубила сталінська репресивна машина, що постійно наповнювала свої смертельні жорна новими й новими "ворогами народу".
П.К. Вєтров  народився у 1903 році. У 16 років пішов працювати на Брянський завод (зараз - завод ім. Г.І. Петровського, м. Дніпропетровськ). У 1920-му брав участь у створенні комсомольської організації в Діївці, обирається членом повітового комітету комсомолу. За його ініціативою й при безпосередній участі створюється загін самооборони для боротьби з бандитами, які в той час лютували на Катеринославщині.
У 1925 - 1926 рр. він працював в окружкомі комсомолу. У 1927 році його направляють на навчання до Комвузу ім. Н. Крупської в Москві, після закінчення якого в 1928-му - він на партійній роботі (до 1930 роцу).
Взимку 1930 року П.К. Вітров стає студентом Дніпропетровського будівельного інституту. А в 1931-му. П.К. Вєтрова, тоді ще студента, призначають директором нашого інституту. Молодий двадцятивосьмирічний директор виправдає надану йому довіру. Під його керівництвом створюється міцна навчальна база: завершується будівництво аудиторного корпусу, починають діяти дослідна лабораторія, полігон будівельних механізмів, механічні майстерні. П.К. Вітров піклується про поліпшення побутових умов викладачів і студентів, налагоджує підсобне господарство. Успіхи в роботі навчального закладу були досить помітними.
Та час висував додаткові вимоги до керівників. В атмосфері загальної підозрілості, яка насаджувалася в країні сталінським керівництвом, люди мусили брати участь у виявленні так званих "ворожих елементів" серед викладачів і студентів.
8 жовтня1935 року бюро МПК ухвалило постанову, в якій зобов'язувало директорів інститутів у повсякденній роботі зайнятись глибоким вивченням студентів, "щоб класово-ворожий елемент , який зумів пролізти до ВНЗ, був негайно виключений зі складу студентів".
Не уникнув цього обов'язку й директор ДБІ  П.К. Вєтров. Ось рядки з підписаного ним  наказу від 1 квітня 1934 року:
"У зв'язку з тим, що студент Агрест при вступі до інституту приховав своє соцпоходження, зазначивши в анкеті, що його батько робітник, у той час, коли встановлено, що батько Агреста був великим крамарем (патент III розряду) та до кінця 1933 р. позбавлявся виборчих прав, студента Агреста виключити з інституту за приховання соцпоходження як класово-ворожий елемент".
Ось ще один наказ, підписаний П.К. Вітровим: "Студента IV курсу інституту Калашникова за його антирадянські виступи у зв'язку з присудом Військової Колегії Верховного Суду СРСР у справі білогвардійців-терористів з інституту виключити".
Ці документи й подальша доля самого П.К. Вітрова свідчать про трагізм ситуації, в яку потрапляли люди за сталінських часів.
П.К. Вєтров 6 років очолював Дніпропетровський будівельний інститут і виявив тут свої найкращі якості організатора, інженера, вченого, партійного ватажка. Як здібного керівника й віддану партії людину П.К. Вітрова в січні 1936 року призначають завідувачем відділу обкому партії, а в грудні цього року комуністи міста обирають його секретарем Дніропетровського міськкому КП(б)У. Перед ним нове, надзвичайно широке коло обов'язків. Приділяючи велику увагу розвитку економіки, новий секретар не забуває про благоустрій міста, життя й побут його мешканців.
Та 2 липня 1937 року прямо в службовому кабінеті П.К. Вєтрова заарештовують. Звинувачення стандартні - належність до контрреволюційного троцькістського підпілля та терористична діяльність. Військовою колегією Верховного Суду СРСР він був засуджений до розстрілу. 15 вересня 1937 року вирок виконано.
7 травня 1957 року рішення Військової колегії було скасовано, а справа припинена у зв'язку з відсутністю складу злочину. П.К. Вєтрова реабілітовано посмертно. Колектив нашого інституту, якому П.К. Вєтров віддав багато сил і енергії, зберігає добру пам'ять про свого колишнього керівника.
Але репресії 30-х рр. XX ст. в інституті не завершилися розстрілом директора. У тому ж 1937 році ціла група працівників інституту була звинувачена в антирадянських діях, зв'язках з троцькістами й звільнена з роботи. Серед них - викладач геології І.А. Скобаланович, який пізніше став доктором наук і працював професором у Дніпропетровському гірничому інституті, доценти кафедри архітектури Г.Л. Швецько-Вінецький, В.В. Самодригін, М.Г. Фішман, викладач Г.П. Черкаський.  Пізніше з'ясувалося, що для звинувачення та звільнення з роботи не було жодних підстав.
Газети того часу були повні повідомлень про викриття «ворогів народу». Не відставала й інститутська багатотиражка. Так, 5 вересня опубліковано статтю «Ліквідувати наслідки ворожої діяльності»: «...Факти ворожої підривної роботи, викриті останнім часом в комсомолі, мають місце й у нашому інституті. Ворог народу, який очолював протягом декількох років наш інститут, чимало "потрудився" над засміченням керівництва останнього. На секретаря парткому він протягнув свого старого друга Сокуренка. Своїм заступником - Шерешевського, що був його правою рукою.
Ці люди повсякчасно затискували критику, творчу ініціативу студентів, протаскували шкідливі "теорійки" про те, що в нас нема шкідників, що студентам не дозволено критикувати викладачів тощо. Діяльність цих ставлеників ворогів народу позначилася на стані комсомольської роботи   інституту. Усім відомо, що довгий час прикріпленим до комсомолу був Шерешевський, який зараз виключений з партії. Шерешевський протегував недисциплінованим людям (Головському, Мельникову та ін.)...  До цього часу не покінчено з розхлябаністю, з політичною безпечністю. Студент Писаревський жив у сім'ї ворога народу і не розкрив його... Завдання вірного   комсомольця -  забезпечити виконання рішень IV Пленуму  ВЛКСМ: очолити боротьбу за остаточне ліквідування наслідків ворожої підривної діяльності».               
Директора  інституту С.І. Шерешевського   звільнили з посади  у березні 1937 року. Виконуючим  обов'язки директора призначили професора О.А. Гармаша. Через рік, у березні 1938 року, цю посаду зайняв М.Ю. Карчемський, що очолював інститут до червня 1941 року. Його заступниками  були О.А. Гармаш і К.Я. Давидов.
М.Ю. Карчемський знову керував інститутом із січня 1944 до листопада 1953 року.
Репресії  лихоманили роботу колективу інституту, породжували у частини викладачів та студентів зневіру, невпевненість в завтрашньому дні. Хвилювалися й студенти, адже вони теж зазнали репресій. Все це негативно позначалося на відвідуванні занять, на якості навчання. Різко знижувалася успішність. У 1936 році майже половина студентів вчилася лише на "задовільно", 14% мали "незадовільні" оцінки, а на "відмінно" вчилися лише декілька чоловік.
У 1937/38 навчальному році навчання студентів ще більше погіршилося. З переведених на наступний курс 442 студентів мали заборгованість за весняну екзаменаційну сесію 202, тобто майже половина, їх перевели умовно з тим, що вони свою заборгованість ліквідують до жовтня 1938 року.
Негативно впливало на навчання й організацію побуту студентів і те, що інститут не мав свого гуртожитку. У 1937 - 1938 рр. частина наших студентів проживала в гуртожитках металургійного та хіміко-технологічного інститутів, а 26 чоловік наймали кутки в приватному секторі. І лише наприкінці 30-х років інститут отримав можливість побудувати свій гуртожиток, який, як і навчальний корпус, споруджувався методом народної будови силами викладачів і студентів. Проектував його Б.С. Кащенко, випускник ДІБІ, який працював завідувачем кафедри архітектури. Будівництво першого студентського гуртожитку на 400 чоловік було завершене лише в 1940 році.

Слід підкреслити, що кількість студентів, які навчались і закінчували інститут у довоєнні роки, щорічно змінювалася.

Кількість студентів ДІБІ у 1930 - 1940 рр.

Роки	1930	1931	1932	1933	1934	1935	1936	1937	1938	1939	1940
Кількість студентів	389	814	1072	709	785	617	774	555	588	605	645

 

Випуск спеціалістів ДІБІ у 1930 - 1940 рр.

Роки	1930	1931	1932	1933	1934	1935	1936	1937	1938	1939	1940
Кількість Випуск-ників	-	49	54	12	70	221	261	99	121	94	117

    
Щорічну зміну кількості студентів можна пояснити складними умовами, в яких проходило становлення інституту, зміною співвідношення кількості студентів, які навчалися на стаціонарі й на вечірньому відділенні, труднощами набору студентів на перший курс, а головне, тими потрясіннями, які принесли з собою голодомор 1932 - 1933 рр. та репресії другої половини 30-х років XX ст.
Однак люди вірили в краще майбутнє. Кожний сподівався, що страхіття, які відбувалися в країні, - це щось випадкове, тимчасове, вони скоро закінчаться, настане нормальне життя. Люди працювали, не шкодуючи сил.
Поряд з підготовкою молодих спеціалістів професорсько-викладацький склад розгорнув науково-дослідну роботу. У роки перших п'ятирічок у Придніпров'ї розгорнулося масштабне будівництво. А необхідність опанувати величезні обсяги робіт у порівняно короткі терміни висунула перед будівельниками цілу низку нових організаційних, технічних та технологічних завдань.
Тому Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, єдиний будівельний і науково-дослідний заклад, який містився у центрі великих новобудов, мусив надавати будівельникам необхідну науково-технічну допомогу.
Рішенням керівництва інституту на великих будовах - Дніпрогесі, Дніпропетровському коксохімічному, Нікопольському Південно-трубному, "Запоріжсталі", "Криворіжсталі" та інших заводах  були створені науково-дослідні станції, які мали свої лабораторії для випробування різних будівельних матеріалів та інших експериментальних досліджень. Начальниками цих станцій обов'язково були працівники інституту.
У довоєнні роки остання така станція, чотирнадцята за рахунком, була створена в 1939 році у м. Херсон кафедрою будівельних матеріалів. Станція проводила дослідження якості бетону, який постійно був необхідний на будівництві. Начальником цієї станції був інженер А.І. Приходченко, якого згідно з наказом директора ДІБІ М.Ю. Карчемського було відряджено до м. Херсон на постійну роботу. Науково-технічне керівництво станцією було покладене на кафедру будівельних матеріалів, яку очолював доцент М.Г. Мазо. Робота, що проводили станції, сприяла налагодженню тісних зв'язків між інститутом і будовами.
Поряд з науково-дослідними станціями велику допомогу будівельникам надавали створені в ДІБІ лабораторії та майстерні. Створена в 1930 році лабораторія випробувань будівельних матеріалів (на чолі з Г.А. Скуратовим ) провела дослідження міцності цегли, різних сумішей цементу, вапна та піску, що вироблялися в Придніпров'ї. Відомо, що наша промисловість в 30-ті рр. XX ст. майже не виробляла лабораторного обладнання. Це спонукало інститут виробляти його у своїх майстернях та лабораторіях.
Розширення дослідницької роботи в інституті вимагало створення координаційного центру, який би спрямовував усю наукову діяльність кафедр, лабораторій і станцій. З цією метою в інституті створюється Науково-дослідний сектор на госпрозрахунковій основі. Науковим керівником його було призначено здібного організатора, талановитого вченого, професора О.А. Гармаша, а начальником сектора В. Лєснікова. У складі науково-дослідного сектора працювали чотири групи: будівельного виробництва, будівельних матеріалів, основ та фундаментів і група так званих зимових робіт.
У зв'язку з тим, що обсяги будівництва в роки довоєнних п'ятирічок постійно збільшувалися, країна весь час відчувала нестачу будівельних матеріалів і особливо цементу. Для розв'язання цієї проблеми на будовах Придніпров'я багато було зроблено колективом інженерно-будівельного інституту. 
У результаті проведених досліджень наші вчені винайшли спосіб отримувати без використання цементу й шлаків (відходи металургійного виробництва) шлакобетон високої міцності, на практиці довели можливість його застосування при зведенні фундаментів і стін. За результатами цих досліджень професор О.А. Гармаш видав спеціальну працю, яка мала позитивний резонанс серед будівельників країни.
Колектив кафедри основ і фундаментів, яку очолював доцент А.А. Каншин, постійно надавав допомогу проектним організаціям і будовам Придніпров'я в галузі дослідження ґрунтових умов та способів закладки фундаментів.
Проведені в 30-х рр. минулого століття доцентом М.Г. Мазо дослідження властивостей кварцитів (відходів при добуванні залізних руд) підтвердили можливість їх застосування як заповнювача в бетонах підземних конструкцій. Впровадження результатів цих досліджень у практику дало можливість набагато зменшити доставку гранітного щебеню на будови Криворізького басейну і тим самим знизити собівартість будівництва.
Кафедрою будівельних матеріалів були знайдені способи отримання бетонів високої міцності ґатунку 600 і 700, а науково-дослідна станція інституту допомогла освоїти ці бетони у виробничих умовах.
Велике значення мали дослідження доцента М.Г. Мазо з проблеми боротьби з агресивним впливом підземних вод на залізобетонні та бетонні споруди Криворізького залізорудного басейну.
Під керівництвом доцента І.Я. Білоцерковського були проведені дослідження щодо перевірки й випробування конструкцій та інженерних споруд, які перебували в експлуатації. Результати цієї роботи дали можливість уточнити методи розрахунків міцності деяких конструкцій і споруд.
Велика дослідницька робота була проведена кафедрами залізобетонних конструкцій, будівельної механіки, будівельних матеріалів, організації будівельних робіт. Ними створений особливий різновид бетону, який виявився надзвичайно стійким стосовно агресивної морської води.
Співробітниками кафедри будівельних матеріалів разом з науково-дослідними станціями інституту була відкрита можливість отримання шлаковапняного цементу на базі грануляційних шлаків і вапна без застосування клінкеру. Це дало змогу побудувати в м. Кривий Ріг перший в країні завод для виготовлення шлаковапняного цементу, в якому була велика потреба на будівництві.
У довоєнні роки наукові співробітники ДІБІ виконали 53 господарські угоди, надали різних видів допомоги 218 організаціям, провели 313 науково-технічних консультацій.
Цілком закономірно, що у 1940 році наш інститут за проведення великої дослідницької роботи та надання значної науково-технічної допомоги найбільшим будовам Придніпров'я став учасником постійної Всесоюзної будівельної виставки.
Поряд з науковими дослідженнями прикладного характеру колектив інституту здійснював розробку важливих теоретичних проблем. Так, професор О.А. Гармаш зробив значний внесок у створення теоретичних основ будівельних процесів, теорії проектування, організації будівельних робіт. У своїй дисертації він першим обґрунтував теорію будівельного виробництва, що стало певним внеском в наукову розробку основ індустріального будівництва.
Значною теоретичною й науковою цінністю стали дослідження в галузі пружності, проведені на кафедрі будівельної механіки М.Г. Савіним, який пізніше став академіком, віце-президентом АН УРСР.
З метою своєчасної публікації результатів науково-дослідних робіт в інституті на початку 1932 року створена редакційно-видавнича база "Держбудтехвидав". Членами редакційної ради були провідні вчені інституту, завідувачі кафедр, кваліфіковані інженери-будівельники  всього ? 18 чоловік. Серед них: професори О.А. Гармаш, М.О. Буданов, доценти Б.С. Кащенко, М.Г. Мазо, Д.І. Патлах та інші. Тільки за період з 1935 до 1940 року редакційно-видавничою базою було видано понад 40 збірників наукових праць вчених інституту.
Восени 1940 року колектив Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту святкував свій ювілей - десятиріччя з дня заснування. Це було велике свято. Підбиваючи підсумки своєї роботи за десять років, професорсько-викладацький склад і весь колектив інституту мав про що доповідати і партії, і Сталіну, і державі. Звернімося до першоджерела. Це стаття директора інституту М.Ю. Карчемського, надрукована в газеті "Будівник" (сьогодні називається "Молодий будівельник") від 16 листопада 1940 р. У ній, окрім переліку досягнень інституту, обов'язково звернено увагу на політичні конкретні ознаки того часу - відчувається атмосфера, яка тоді панувала в країні і в інституті, зокрема:
"За десять років свого існування, - писав М.Ю. Карчемський, -наш інститут дав країні майже 1200 інженерів-будівельників. На більшості великих будов Радянського Союзу, в будівельних проектних організаціях, на високих керівних посадах будівельної індустрії працюють інженери — випускники Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту.
З року в рік поліпшується трудова дисципліна та успішність студентів. Підвищується якість дипломного проектування. Із виконаних в 1940 р. 117 дипломних проектів - 100 робіт отримали "відмінні" та "добрі" оцінки. Зростає зацікавленість студентів науково-дослідною роботою. З великим ентузіазмом працюють студенти над опануванням основ марксизму-ленінізму. Поряд з навчанням вони наполегливо оволодівають оборонними спеціальностями.
Інститут також може пишатися прекрасним професорсько-викладацьким складом, який успішно виконує завдання щодо підготовки потрібних Радянській країні спеціалістів. Кафедри інституту проводять велику науково-дослідну роботу. Багато з цих робіт вже впроваджені у виробництво й принесли нашому народному господарству значну користь. Поряд з педагогічною й науковою роботою професори та викладачі інституту як самостійно, так і в університеті марксизму-ленінізму оволодівають теорією більшовизму. Інститут, надаючи значну технічну допомогу великим будовам нашої та інших областей, має можливість отримати з виробництва безцінний матеріал для збагачення навчального процесу конкретними практичними інструкціями.
До свого десятиріччя колектив інституту прийшов згуртованим і мобілізованим на краще виконання завдань, які поставили Партія і Уряд перед вищою школою. Всі ми, — запевняв директор ДІБІ, - і надалі будемо боротися за виконання вказівок мудрого й улюбленого товариша Сталіна щодо підвищення якості вищої освіти, підготовки висококваліфікованих будівельників, беззавітно відданих нашій Батьківщині, за те, щоб наш вуз зробити передовим серед вузів будівельної промисловості..."
З таким оптимістичним настроєм колектив інституту завершував своє перше десятиріччя. Позаду залишилися роки напруженої праці сотень людей, які заклали основи й фундамент подальшого розвитку Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту як одного з провідних будівельних вузів країни, наукових центрів Придніпров'я.
Але попереду був період жорстоких випробувань. Попереду була війна...

 

ІІІ. Війна - екзамен на міцність (1941 - 1945)

На світанку 22 червня 1941 року шквал артилерійського вогню, град бомб упав на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики й заводи, на мирні міста й села України. Порушивши договір про ненапад, шляхом агресії фашистська Німеччина зробила спробу здійснити давно виношувані плани ліквідації Радянського Союзу: поневолити і значною мірою винищити його народи, пограбувати та колонізувати території.
Вже наступного дня Великої Вітчизняної війни на всю країну пролунали слова пісні "Священна війна": "Вставай, страна огромная, вставай на смертний бой!" у виконанні ансамблю пісні й танцю Червоної Армії. Пісня відіграла величезну мобілізуючу роль. Але мало хто знав, що цю пісню Й. Сталін замовив композитору О. Александрову та поету В. Лебєдеву-Кумачу ще в лютому 1941 року, і вона повинна була прозвучати в день, коли СРСР розпочне війну за звільнення країн Європи від німецьких загарбників.
Наближення війни відчувалося задовго до її початку. Країна готувалась до війни. Всі це бачили. Звістка про підписання радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року мало кого ввела в оману. Воєнні приготування в Радянському Союзі після цього здійснювалися ще активніше, і це відчувалося скрізь: у кожній установі, на заводі, фабриці, в навчальному закладі. Так, у нашому інституті в 1940 році була проведена переатестація викладачів, і більшість з них отримали спеціальність військового інженера. А декого вже тоді призвали на армійську службу, серед них - К.Я. Давидова (кафедра основ і фундаментів), В.Ш. Дубового та А.Є. Шахрая (кафедра будівельного виробництва), Б.С. Кащенка (кафедра архітектури), асистента М.Є. Вассермана (кафедра архітектури), викладачів кафедри фізкультури А.М. Горбачова, О.С. Овеченка та ін.
Для студентів з другого курсу запроваджувалась військова підготовка, з підвищеними вимогами проводилися заняття з цивільної оборони. Навіть заняття з фізкультури проводилися з елементами військової підготовки.
Викладачі цих предметів відкрито говорили, що війна буде обов'язково й посилалися при цьому на відомі слова Й. Сталіна про те, що "потрібно весь наш народ тримати в стані мобілізаційної готовності перед загрозою воєнного нападу, щоб будь-яка випадковість і будь-які фокуси наших зовнішніх ворогів не могли захопити нас зненацька". Та це буде трохи пізніше, а поки що колектив Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту успішно завершував свій останній передвоєнний навчальний рік. Студенти показували хороші знання під час літньої екзаменаційної сесії, як завжди, проходив захист дипломних проектів. Професорсько-викладацький склад демонстрував високі показники в галузі науково-дослідної роботи, за що інститут, єдиний з усіх вузів Головного управління навчальних закладів Наркомбуду СРСР, був нагороджений Всесоюзним дипломом.
Колектив інституту жив своїм буденним, але напруженим і цікавим життям. Викладачі вже чекали літніх відпусток, обговорювали плани на майбутнє. У п'ятницю, 20 червня, було проведено останнє (але тоді про це ще ніхто не знав) передвоєнне засідання Вченої ради інституту. Вів його, як завжди, директор М.Ю. Карчемський. Обговорювалися два питання: затвердження кандидатур з числа студентів на отримання сталінських стипендій та обговорення навчального плану факультету промислового й цивільного будівництва. Перше питання було вирішене майже без обговорення, а ось друге викликало гарячі суперечки. У проекті нової програми пропонувалося скоротити на факультеті лекційні та семінарські заняття, збільшити за їх рахунок виробничу практику. Тут і виникли суперечки про те, що саме, як і в якому обсязі скорочувати. Кожний завідувач кафедри у своєму виступі намагався переконати членів Вченої ради, що навчальне навантаження саме його кафедри слід скорочувати мінімально. А представники кафедри фізики стверджували, що цей курс взагалі не слід скорочувати, адже фізика - це, по суті, головний предмет для інженера-будівельника. З'ясувавши й погодивши ці питання, члени Вченої ради торкнулися проблеми співвідношення в навчальному процесі загальнотеоретичних та спеціальних дисциплін, з'ясування переваг французької технічної школи, де провідне місце відводилося загальнотеоретичним дисциплінам, та американської, яка перевагу віддавала спеціальним. Підсумки дискусії підбив професор М.О. Буданов. Він визнав, що й у американців є свої успіхи, але визначив, що є вони й у французів: "Так що теоретична підготовка має дуже велике значення", — з добрим гумором підсумував він свій виступ. На цьому засідання Вченої ради закінчилося.
А в суботу, 21 червня, був чудовий літній день. Надвечір пройшов невеликий теплий дощ. Тому вечір був справді казковим. Це особливо запам'ятали випускники середніх шкіл, які проводили тоді свої прощальні вечори. За традицією випускні вечори продовжувалися до ранку. Юнаки та дівчата, веселі й щасливі, прогулювалися вулицями рідного міста, набережною Дніпра. Скрізь лунали пісні, сміх, жарти.
І здавалося, ніщо не віщувало трагедії, яка вже почалась: о четвертій годині ранку. Німецькі літаки бомбили Київ та інші міста України.
У понеділок, 23 червня, в інституті відбувся мітинг, на ньому виступили директор, керівники партійної та комсомольської організацій, інші оратори. Вони засудили фашистську Німеччину як агресора й висловили впевненість, що Радянський Союз обов'язково переможе в цій війні й що наша перемога зовсім близько.
Пояснювалося це тим, що в передвоєнні роки офіційна пропаганда переконувала радянських людей в тому, що СРСР - велика й могутня держава, і що ми нікого не боїмося, що "непобедимая и легендарная, в боях познавшая радость побед" Червона Армія розіб'є будь-якого ворога, який зазіхне на нашу країну, і що воювати при цьому ми будемо лише "малою кров'ю" й обов'язково "на чужій території". Правда, до цього необхідно готуватися.
Хоч настрій і був зіпсований, проте викладачі та студенти інституту, як і більшість радянських людей, звістку про початок війни сприйняли без особливої паніки. Бо були переконані в тому, що війна — це не надовго і завершиться нашою перемогою. Те, що війна розтягнеться на довгі чотири роки, що в ній загинуть десятки мільйонів радянських людей, не говорячи вже про величезні матеріальні збитки, яких зазнає країна, - цього в перший день війни наші люди не могли навіть уявити. Адже вони були позбавлені правдивої інформації про те, якою є гітлерівська Німеччина, її збройні сили, її практика ведення війни, її плани щодо Радянського Союзу. Їм навіть не було відомо, що весь світ з тривогою спостерігав за останніми приготуваннями Німеччини до нападу на СРСР.
Органи державної безпеки уважно стежили за тим, щоб до радянських людей не доходила будь-яка інша інформація про майбутнього противника, крім офіційної. Заборонялося під страхом кримінальної відповідальності слухати передачі іноземних радіостанцій. Особлива увага в цьому питанні приділялася студентській молоді. Так, ще до початку війни в гуртожитку нашого інституту були конфісковані два радіоприймачі після того, як хтось із "інформаторів" доповів компетентним органам про те, що студенти слухають тут "чужі голоси".
Досить незграбною спробою зняти напруженість у суспільстві й водночас з'ясувати наміри Гітлера було повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 року, в якому йшлося про те, що стосунки між СРСР і Німеччиною складаються якнайкраще, а про війну не може бути навіть й мови. Багато людей повірило - адже війни ніхто не хотів. Повірили й заспокоїлися. Про Німеччину та її збройні сили мали уяву, виходячи з фактів першої світової війни. Але ж то була інша Німеччина й зовсім інша війна. І тому, коли вона розпочалася, то вже перші повідомлення про швидке пересування німецьких військ радянською територією, про здачу нових і нових міст та населених пунктів викликали у багатьох людей страх і паніку.
Адже за перші три дні війни німецькі війська пройшли шлях, який у 1915 році з великими труднощами, з тяжкими боями вони подолали за три місяці. А через два з половиною тижні, у ніч з 9 на 10 липня 1941 року, німецька авіація вже бомбила Дніпропетровськ - місто, яке, за вимірами першої світової війни, було розташоване в глибокому тилу.
Війна з перших днів внесла різкі зміни в діяльність Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Викладачі, які мали військову спеціальність, були мобілізовані до діючої армії. Серед них - три завідувачі кафедр із п'ятнадцяти. Решта перейшла на казармене становище, а з початком бомбардувань разом з сім'ями стали ночувати в гуртожитку, де було бомбосховище. Захист дипломів проводили в прискореному порядку, інколи в приміщенні хіміко-технологічного інституту, під яким було бомбосховище.
Навчальний корпус був частково переобладнаний під евакогоспіталь №1789, про що сповіщає меморіально-інформаційна дошка, яка була встановлена на будівлі старого корпусу академії 22 червня 2005 року.
Інститут після створення тут навчального евакогоспіталю частково перемістився до приміщення Палацу культури швейної фабрики. Там проводилися деякі заняття, короткочасні збори, розмістилася господарська частина інституту. Студенти в цей час проходили практику в будівельних організаціях міста, а більшість з них разом з викладачами працювали на спорудженні аеродрому в двадцяти кілометрах від м. Дніпропетровськ. Інші, перш за все викладачі кафедри металоконструкцій, були зайняті проектуванням понтонного мосту через Дніпро, який з різних причин так і не був споруджений.
Викладачі інституту прагнули застосувати свої професійні знання й в інших напрямках. Наприклад, асистент кафедри хімії, голова профкому інституту П.Я. Зільберг наполегливо розробляв склад запалювальної суміші й намагався налагодити її виробництво, але з цього теж нічого не вийшло.
Так проходили в інституті перші тижні війни. Фронт наближався. І надій на те, що м. Дніпропетровськ не буде взяте німецькими військами, майже не залишалося. Перед керівництвом інституту постало питання: що робити далі? З головного управління навчальних закладів Наркомбуду СРСР не надходило будь-яких розпоряджень. А без цього просто жити не могли в той час. Обставини ж вимагали прийняття невідкладних рішень. І тому в другій половині липня колектив почав самостійно готувати інститут до евакуації'. Багато зусиль і енергії до цієї важливої справи доклав тоді доцент А.С. Фішман, йому допомагали викладачі та студенти. Вони пакували все найцінніше: обладнання, контрольні та вимірювальні прилади, реманент лабораторій і кабінетів, а також архів інституту, завдяки чому збереглося чимало документів, які допомагають нам сьогодні відтворити його історію.
У той час вже розпочалася евакуація на Схід заводів Дніпропетровська: ім. Г. Петровського, ім. В. Леніна, ім. Комінтерну, ім. Бабушкіна, ДЗМО та ін. Услід за ними розпочалося відправлення в тил і населення міста.
Наприкінці липня нарешті прийшов дозвіл на евакуацію невійськовозобов'язаних викладачів та сімей всіх працівників інституту. А 8 серпня всіх, хто бажав залишити місто, було відправлено на Північний Кавказ.
Ситуація на фронті все більше загострювалася. Склалася реальна загроза виходу німецько-фашистських військ до Дніпра. Тому Ставка Верховного Головнокомандуючого почала формувати нові з'єднання й військові частини для оборони м. Дніпропетровськ й прикриття можливого прориву німців до шахт Донбасу.
26 липня 1941 року було створено Дніпропетровське артилерійське училище, першими курсантами якого стали 3тис. студентів, серед них і студенти першого - четвертого курсів нашого інституту. Військово-медична комісія всіх визнала придатними до військової служби, і після короткочасного навчання вони прийняли військову присягу й зайняли оборону на південних околицях міста. Двадцятого серпня курсанти прийняли перший бій з німецькими військами. Сили були нерівними. Не досить вишколені, озброєні лише гвинтівками, майже без артилерійського та повітряного прикриття курсанти зустрілися на полі бою з досвідченим, добре озброєним ворогом.
Бій був жорстокий, декілька днів юнаки відбивали ворожі атаки, несучи при цьому великі втрати.
Серед багатьох загиблих було й 13 курсантів-колишніх студентів інституту загинули в перші дні війни: Ж. Климович, І. Любарський, Б Любін, Ю. Вайнбейн, Б. Милославський, Г. Умань, Л. Фінкельштейн, А. Шніцер, А. Штейнберг, Г. Шермон, С. Дулін, А. Якушев, М. Пушкарьов.
Ось що згадує про ці події один з їх учасників, колишній студент, а згодом доцент кафедри нарисної геометрії нашої академії Іван Володимирович Галясовський;
"Важко описати, що ми відчували в ті дні боїв, як ми змогли вистояти, як допомагали один одному при пораненнях і нестачі боєприпасів. Але одне скажу: Ми вірили в перемогу, були загартовані й фізично, і духовно. Нас виховали патріотами..."
Написав у своїх спогадах про подвиг курсантів і колишній командуючий армією, майбутній Маршал Радянського Союзу Р.Я. Малиновський, що командував обороною м. Дніпропетровськ:
"У боротьбі з німецько-фашистськими мерзотниками особливо відзначилося, виявило стійкість, мужність і звитягу Дніпропетровське артилерійське училище. Воно винесло на собі увесь тягар боїв у районі Нижньодніпровська, Мануйлівки й Клочко".
За оборону м. Дніпропетровськ училище було нагороджене орденом Бойового Червоного Прапора, 16 його курсантів стали Героями Радянського Союзу.
Коли з'ясувалося, що м. Дніпропетровськ утримати неможливо, курсанти артилерійського училища, які залишилися живими, були відправлені до м. Томськ для завершення навчання. А вже на початку 1942 року молоді офіцери-артилеристи знову воювали, але тепер на різних фронтах Великої Вітчизняної війни.
Одним з тих, хто прийняв бойове хрещення під Дніпропетровськом, був Олександр Позняков. Недавній студент ДІБІ, а згодом курсант артилерійського училища, він мужньо й відважно захищав рідне місто разом з такими ж, як він, учорашніми студентами. Після закінчення училища в квітні 1942 року молодого лейтенанта направляють командиром вогневого взводу.
У складі 23-ї, потім 24-ї окремих винищувальних бригад він брав участь у боях на Південно-Західному фронті, героїчній обороні Сталінграда, розгромі німців на Курській дузі, битві за Дніпро, за визволення України, Варшави, Берліна.
У лютому 1945 року батарея О.О. Познякова захопила вигідні вогневі позиції в районі міста Кюстріна на р. Варта й утримувала їх до приходу наших військ. За мужність, відвагу й героїзм, зразкове виконання важливого завдання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року Олександру Олександровичу Познякову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Наступні покоління студентів нашої академії свято бережуть пам'ять про своїх ровесників - курсантів Дніпропетровського артилерійського училища, які в перші місяці війни стали на захист рідного міста і, не шкодуючи свого життя, в жорстоких боях з ворогом боронили свободу й незалежність Радянського Союзу, своєї рідної України. В музеї історії академії є рідкісне фото, на якому 9 колишніх курсантів - на сходинах біля центрального входу. Це: І.В. Галясовський, В.О. Харичков, Ф.І. Макаревич, О.О. Позняков, С.Р. Синдерович, П.М. Колчинський, С.В. Александровський, Г.М. Безкровний, М.І. Сисоєв.
Бойовий дух, високий патріотизм і нестримне бажання розгромити ворога, який напав на нашу країну, були притаманні більшості радянської молоді, студентам нашого інституту. І тут неможливо не навести ось такий зворушливий епізод. 25 липня 194] року, коли німецькі війська наближалися до Дніпропетровська, коли формувалися нові військові з'єднання для захисту міста, прямо з військкомату, перед відправкою на фронт, до інституту зайшов, щоб попрощатися з викладачами, студент Олександр Волков. Тут він випадково зустрів нашу студентку Олену Батєлову. Вона теж була у військовій формі: гімнастерка, пілотка, військові чобітки. Як і Сашко, вона теж зайшла до інституту перед від'їздом на фронт. "Оленко, тобі так пасує військова форма, ти така гарна! - вигукнув він, - давай я намалюю твій портрет, нехай він буде талісманом для нашої зустрічі після війни". Оленка весело засміялася й присіла прямо на сходинку перед інститутом. І ось портрет на аркуші паперу із простого блокнота готовий. Оленка рада, портрет їй сподобався. А художник від цього був безмірно щасливий.
Але трапилося так, що Сашко з війни не повернувся. Загинув смертю хоробрих в одному з боїв. А Оленка, пройшовши дорогами війни до самої Перемоги, залишилася жива. Після війни вона прийшла до інституту. І свій портрет, який зберігала протягом довгих чотирьох воєнних років, передала нашому музею. Але, на жаль, про себе нічого не сказала: де живе, де працює. Пізніше працівники музею опам'яталися, але розшукати її так і не змогли. Та працівники нашого інституту, викладачі й студенти зберігають в пам'яті цю романтичну й сумну історію як живу легенду про незламний дух наших колишніх студентів, про їх відданість своїй країні, про їх непохитну віру в перемогу, без чого й сама Перемога була б недосяжною.
Повернемося до подій перших місяців війни. Через запеклі бої, що розгорталися поблизу Дніпропетровська, постало питання про негайну евакуацію інституту. Із Головного управління навчальних закладів Наркомбуду СРСР нарешті надійшло розпорядження негайно перебазуватись у м. Новосибірськ і тимчасово з'єднатись там з місцевим інженерно-будівельним інститутом.
Дніпропетровські владні структури, які вирішували питання евакуації, надали нашому інституту 7 товарних вагонів в ешелоні Дніпропетровського заводу металоконструкцій.
До 20 серпня з великими труднощами, оскільки інститут не мав свого автотранспорту, 7 вагонів були завантажені майном. А вже наступного дня разом з останніми ешелонами, які залишали Дніпропетровськ, і вони відбули на схід.
До далекого Новосибірська виїхали тоді директор інституту М.Ю. Карчемський, його заступник К.А. Потрєсов, помічник з господарчої частини С.І. Міндель, доценти М.П. Варицький, О.О. Горін, М.Г. Мазо, М.Р. Фельдман, старший викладач М.П. Гланц, викладачі С.К. Долгінов, П.Є. Митичкін, А.І. Колкін, асистенти О.Є. Айонсон, П.С. Гвай, А.Д. Зевін, П.Я. Зільберг, аспірант Б.3. Левін та близько сорока студентів. На час евакуації інституту з 800 студентів, викладачів та співробітників, які складали його колектив перед війною, залишилося не більше ста чоловік.
Військовозобов'язані відразу були мобілізовані до армії, частина невійськовозобов'язаних студентів поїхали додому до батьків. Таким чином, з усіх, хто залишився при інституті на 20 серпня 1941 року, частина (приблизно 60 чоловік) відправилася до Новосибірська, а решта (близько 40 чоловік) залишилася в Дніпропетровську.
Забігаючи трохи наперед, зауважимо, що дехто з викладачів інституту, які відмовилися їхати до Новосибірська, потім, на жаль, співробітничали з німцями, з ними втікали на захід під натиском радянських військ. Серед них - колишні завідувачі кафедр металоконструкцій, гідравліки та математики. Іншим довелося працювати в організаціях, створених окупантами, щоб якось вижити. Після війни до цих людей ставлення офіційної влади було негативне, майже як до ворогів Радянської влади, які на окупованій території "допомагали німцям".
А, втім, це буде пізніше, після війни, а поки що наші дніпропетровці їхали до Новосибірська. На станції Синельникове налетіли німецькі бомбардувальники й скинули бомби на ешелон. Це було жахливо. Але жодна з бомб не досягла своєї мети, і поїзд продовжував свій шлях. Позаду Воронеж, Сизрань, Куйбишев, Омськ, і 4 вересня поїзд прибув до Новосибірська.
Новосибірці та викладачі з Москви й Ленінграда, які приїхали сюди раніше, тепло зустріли дніпропетровців. Викладачів направили на відповідні кафедри, а студентів - на відповідні курси та факультети. К.А. Потрєсов і тут був призначений заступником директора, а С.І. Міндель - помічником з господарчої частини. М.Ю. Карчемського незабаром викликали до Москви. Усі були забезпечені житлом. Звичайно, це були не окремі квартири, а, як правило, окремі кімнати, в яких, враховуючи обставини, можна було жити. Усіх прикріпили до їдальні, видали продовольчі картки, на які можна було отримати трохи олії, крупи, овочів, риби та інших продуктів, крім м'яса. Викладачі продовжували отримувати зарплату в довоєнному розмірі: професор ? 1200 крб., доцент - 800 крб., асистент - 600 крб. Та коли врахувати, що на новосибірському ринку десяток яєць коштував 200, а літр молока - 170-180 крб., то стане зрозумілим, що купити продуктів додатково до тих, що отримували за картками, було майже неможливо.
Наступної весни працівникам інституту були виділені городні ділянки. І хоч вони були за 20 кілометрів від Новосибірська й добиратися до них потрібно було майже завжди пішки, але люди були вдячні за це місцевій владі. Врожай на городніх ділянках визрівав добрий: картопля, капуста, буряки, цибуля, помідори тощо. Це вже була велика підмога кожній сім'ї, кожному працівникові інституту.
Коли дніпропетровці більш-менш облаштувалися на новому місці, то відразу почали турбуватися про членів своїх сімей, які були евакуйовані на Північний Кавказ. Туди було відряджено П.Є. Митичкіна, який в надзвичайно складних умовах зумів там розшукати усіх і привезти до Новосибірська.
Оперативне вирішення питань житла, побуту та харчування надало можливість дніпропетровцям відразу розпочати на новому місці навчальну та науково-дослідну роботу. Заняття проводилися в лабораторному корпусі Новосибірського інженерно-будівельного інституту, тому що основний корпус був зайнятий евакуйованим сюди Ленінградським оптико-механічним заводом. Програми навчальних курсів спочатку були зорієнтовані на скорочений термін навчання, але з 1942/43 навчального року почали діяти програми в повному обсязі. У цей час до Новосибірська стали прибувати студенти нашого інституту, демобілізовані з діючої армії, оскільки вже розпочався процес відбудови зруйнованих міст і сіл, фабрик і заводів, і для цього, як ніколи, були потрібні інженери-будівельники.
Говорячи про науково-дослідну роботу наших викладачів в евакуації, необхідно перш за все розповісти про діяльність станції випробування міцності будівель і конструкцій. Вона мала унікальне обладнання, якого тоді в Новосибірську ще не було. Тимчасово станцію орендував Новосибірський проектний інститут "Промбудпроект". Керівником станції був призначений Б.Г. Коренєв, який захистив тут докторську дисертацію. З дніпропетровців на станції працювали М.Р. Фельдман і А.Д. Зевін. Працівники станції випробували на міцність будівлі та об'єкти, призначені для розміщення евакуйованих сюди підприємств. З цією ж метою вони виїжджали до м. Рубцовськ, куди переїхав Харківський тракторний завод, а також до Томська. Діяльність станції сприяла скороченню термінів введення в дію та освоєнню виробничих потужностей підприємств, що на той час мало велике значення.
Водночас вирішувалося питання про льодові переправи. Проводилися експериментальні дослідження, які були покладені в основу рекомендацій Червоній Армії щодо організації льодових переправ і їх використання в бойовій обстановці.
З інших досліджень слід виділити роботу К.А. Потрєсова на тему "Організація робіт щодо розбудови міст і сіл, зруйнованих німецько-фашистськими окупантами", а також роботи М.Г. Мазо з питань виготовлення й застосування нових будівельних розчинів та П.С. Гвая в галузі дерев'яних конструкцій.
У Новосибірському інженерно-будівельному інституті систематично проводилися конференції, наукові дискусії, на яких відбувався активний обмін досвідом, обговорювалися результати наукової та навчальної роботи.
Слід підкреслити, що активне спілкування наших викладачів з відомими вченими Москви, Ленінграда та з колегами-новосибірцями було дуже корисним для їх творчого, наукового зростання, удосконалення педагогічної майстерності.
Головне бажання, що постійно володіло нашими земляками, як і іншими трудівниками тилу, — допомогти фронту. На це кожного надихало почуття великої особистої відповідальності перед своїми рідними й колегами по інституту, які перебували в цей час на різних фронтах, несли на своїх плечах головний тягар війни, щоденно ризикуючи своїм життям. І про це вони знали не лише з газет і радіо, а й з листів, що надходили з далеких фронтів, приносили з собою страшну правду фронтових буднів, подих війни. Ось один із таких листів, який надіслав з фронту своїм рідним студент 5-го курсу нашого інституту П. Святогоров.
"Діюча армія. 2.03.1942 р.
Здрастуйте, мої дорогі Мамо, Тато і Олексій! Шлю Вам привіт і міцно цілую. Тільки вчора отримав Ваші листи, які мені переслав Анатолій. Неможливо передати словами ті почуття безмежної радості, які охопили мене, коли я їх отримав. Якраз я тільки повернувся з передової - а тут Ваші листи, листи від найрідніших мені людей.
Сьогодні ж відіслав Вам всі свої кишенькові гроші - 500 крб. А в березні оформлю атестат на 800 крб. Всього ж я отримую 1400 крб. Військове звання моє поки що таке як і було, а посада - інженер полку.
Воюємо ми здорово! Незважаючи на надзвичайно тяжкі умови, ми - гвардійці, йдемо вперед і крушимо фашистську наволоч. Якщо Ви читаєте газети чи слухаєте радіо, то знайте, що військові частини Чистякова - це ми, частини Лізгонова — це теж ми. І взагалі, якщо читаєте, що наші війська б'ють ворога, - це теж ми.
Я поки що живий і здоровий, але війна - це така штука, що смерть тут таке ж звичайне явище, як у великому місті трамвай. Тому навіть смерть людей лише поверхово зачіпає свідомість, а думати про неї тут немає ні часу, ні можливості.
Війна йде на повну силу, не на життя, а на смерть. Б'ємо німців безпощадно!
Ось поки що і все.
Пишіть мені.
Ваш Петро."
Який тверезий погляд на життя, на війну, яка віра в нашу перемогу! Та, на превеликий жаль, Петро Святогоров не дожив до Дня Перемоги...
А ми продовжимо розповідь про перебування колективу нашого інституту в Новосибірську. Необхідно сказати про особливі стосунки, які склались тоді між нашими земляками й новосибірцями. Вони жили як близькі й рідні люди, як брати й сестри, що разом переживали й голод, і холод, і втрату рідних. Адже перед ними була велика мета, заради якої треба було перенести все, що випало на долю кожного. І ця мета надавала їм сили.
З 1943 року все частіше Інформбюро передавало переможні повідомлення. Зазвучали назви звільнених від німецьких окупантів міст і сіл рідної України. А 25 жовтня 1943 року в далекий Новосибірськ прилетіла довгоочікувана звістка про звільнення Дніпропетровська.
Незабаром керівників інституту було викликано до Москви, а вже звідти на початку листопада до Дніпропетровська на вантажівці виїхали помічник директора з господарчої частини С.І. Міндель, заступник директора з навчальної й наукової роботи К.А. Потрєсов. Директор М.Ю. Карчемський прибув до інституту пізніше.
Викладачі та студенти добиралися самостійно й як хто міг: на верхніх полицях набитих людьми вагонів, у товарних поїздах.
Зустріч з рідним містом викликала у кожного не лише почуття радості, а й гіркоти та суму. Дніпропетровськ був зруйнований так, що його неможливо було впізнати. Як привиди, стояли руїни будинків, скрізь сліди страшних пожеж, на вулицях глибокі ями від бомб та снарядів. Майже половина міського житлового фонду зруйнована. Повністю знищені найкращі будівлі міста — театр опери й балету, філармонія, Палац культури ім. Ілліча, залізничний вокзал і мости, спалені десятки шкіл та лікарень. На захаращених вулицях майже не видно людей. Адже 35 тисяч з них було розстріляно німецькими окупантами, 75 тисяч примусово відправлено на різні роботи до Німеччини. Багато дніпропетровців у цей час перебували на фронті, в евакуації.
Війна ще продовжувалась, але в звільненому місті потрібно було налагоджувати нормальне життя, відроджувати промислові підприємства, школи, технікуми, вузи, бібліотеки, клуби.
Вищі навчальні заклади зазнали збитків на суму 114,545300 крб.
Наш інститут відновив свою роботу 1 листопада 1943 року з оголошення про набір студентів. У відповідності з розпорядженням Головного управління навчальних закладів Наркомбуду СРСР до лютого 1944 року слід було прийняти на перший курс 250 чоловік, а на інших курсах кількість студентів довести до 150. Крім того, необхідно було зарахувати на підготовче відділення ще 150 слухачів. Цей план був не зовсім реальним. Адже після окупації на українській території залишилося дуже мало молоді студентського віку.
З проживаючих у 1941 року у Жовтневому районі Дніпропетровська 132 тис. людей залишилось всього 23 тисячі.
Не просто було знайти сімнадцятирічних юнаків та дівчат з повною середньою освітою, бо при німцях школи не працювали. Навіть оголошення в газетах і по радіо, поїздки викладачів у міста й райони області, відвідування шкіл не давали бажаних результатів. І все ж таки 27 і 29 листопада 1943 року з'явилися перші накази по інституту про зарахування до ДІБІ 97 студентів, а також слухачів на підготовче відділення. Першого грудня 1943 року, як і передбачалося, розпочалися заняття.
Відновлюючи навчальний процес, необхідно було перш за все провести ремонт навчального корпусу інституту. Майже всі вікна тут були розбиті, покрівля в багатьох місцях пошкоджена снарядами, у коридорах і аудиторіях гуляв вітер, лежали купи різного мотлоху. Підлога в їдальні була покрита товстим шаром гною - німці влаштували тут конюшню. Все майно лабораторій, кабінетів, кафедр, яке не встигли вивезти в 1941 році, було розграбоване. Повністю згорів інститутський гараж, від снарядів постраждали недобудовані механічні майстерні та житловий п'ятиповерховий будинок для викладачів. Були також викрадені гідравлічні преси з насосами і навіть фундаментально встановлене обладнання. Зникли також всі інститутські меблі, а які залишилися - були поламані. Майже повністю зірвана електропроводка, виведені з ладу водогін, опалення, каналізація. Приблизно в такому ж стані був і студентський гуртожиток.
Збитки, які поніс наш інститут за 1941 - 1943 рр., оцінювались в 654 840 крб., а з урахуванням руйнувань, що зазнали гуртожиток, майстерні та житловий будинок - 3 100 729 крб. Крім цього, було ще витрачено 470 000 крб. на евакуацію та реевакуацію. На колектив інституту чекав не бачений до цього обсяг будівельних робіт.
Відбудову навчального корпусу було доручено Дніпропетровськпромбуду. Але в цій будівельній організації весь час не вистачало робітників. Відтак робота виконувалась з великим відставанням від графіка. І тому величезну допомогу будівельникам надав колектив інституту.
На відкритих партійних зборах директор інституту М.Ю. Карчемський закликав увесь колектив узяти участь у відновленні інститут та міста. З цією метою кожен член колективу ДІБІ брав зобов'язання відпрацювати 50 годин на роботах по відбудові міста та інституту. Студентів терміново навчали будівельним спеціальностям (малярів, штукатурів, теслярів тощо). Намічалось до 1 серпня 1945 року відновити не менше 600 кв. м. жилої площі, закінчити капітальний ремонт навчального корпусу, відновити лабораторії (хімічну, техмеханічну, фізики, будівельних матеріалів, електромеханічну та інші ).
Всі допоміжні роботи, які не вимагали високої кваліфікації, виконувалися студентами, слухачами підготовчого відділення та викладачами. Вони носили цемент, пісок, цеглу, інші будівельні матеріали, готували замазку, склили, білили, прибирали.
І все ж кошти, виділені інституту для капітального ремонту в 1944 році, через нестачу будівельних матеріалів повністю освоїти не вдалося. Із 600 000 крб. було використано лише 408 000 крб. Але роботи велися безперервно. Студенти та викладачі не лише допомагали будівельникам, вони ще виготовляли меблі. Адже в інституті не було столів, стільців. Вже на початку 1944 року було виготовлено 150 столів, стільки ж лавок до них, 12 настінних дошок тощо.
В аудиторіях, де проходили заняття, опалювальна система ще не працювала, і тому там ставили "буржуйки". Щоб вони добре гріли, використовували вугілля, яке, на щастя, фашисти не встигли вивезти.
У лютому 1944 року. ремонтні роботи в навчальному корпусі були в основному завершені і в ньому розпочалися заняття.
Науково-педагогічний колектив інституту на той час складали усього 22 викладачі. Серед них - лише 3 професори та 6 доцентів. Більшість викладачів пережили німецьку окупацію. У 1943/44 навчальному році відновлюють роботу кафедри. Але майже кожна з них мала лише по одному працівнику, який поєднував обов'язки завідувача, доцента й асистента. А з деяких предметів так і не знайшли викладачів до кінця навчального року.
Цей невеликий колектив ніс на собі все навчальне навантаження. За короткий час викладачі відновили всю методичну документацію, яка була втрачена: робочі програми, тематику домашніх завдань і вправ, зразки креслень, проектів тощо. Вони займалися науковою та виховною роботою, допомагали налагоджувати побут студентів. Як і до війни, рівно о 8-й ранку в навчальному корпусі дзвенів дзвоник і розпочиналися заняття.
В аудиторіях було холодно. Багато студентів не мали теплого одягу та взуття, тому протягом лютого і березня 1944 року вони пропускали заняття.
Якщо порівняти підсумки екзаменів студентів з довоєнними показниками, то кількість незадовільних оцінок була приблизно в 1,5 раза більше, ніж у довоєнний час. У зимову екзаменаційну сесію студенти отримали 19% відмінних оцінок, 25% - добрих, 40% - задовільних та 16% ненезадовільних.
Треба мати на увазі, що більшість приміщень не мали опалення, електростанція не працювала і не давала світла ні навчальному корпусу, ні гуртожитку, вчитись можна було лише при каганцях.
У навчальному корпусі було встановлено 21 залізну піч (буржуйку), але вони не топились через відсутність дров, які треба було привозити з лісу, та невмілого встановлення. Були навіть факти знищення майна інституту. Оскільки деякі печі не були пристосовані під вугілля, спалювали навіть лавки.
Воєнне лихоліття не пройшло безслідно для здоров'я  молоді.
Холодні й голодні роки війни, тяжкі умови життя, невлаштованість побуту ? все це призвело до того, що більшість студентів страждали такими тяжкими недугами, як серцево-судинні та  шлунково-кишкові захворювання, малярія й туберкульоз, не говорячи вже про респіраторні. Особливо ж тяжко було студентам?інвалідам війни, які поверталися з фронту. Проте усі проявляли і мужність, і наполегливість, все робили для того, щоб не залишити навчання. Викладачам доводилося багато часу приділяти повторенню матеріалу, який вивчали до війни. Адже повернувшись до навчання майже через три роки, студенти багато чого забули. Тому для них була збільшена кількість консультацій - до 25% навчального навантаження проводилися індивідуальні заняття. До дев'ятої години вечора були відкриті бібліотека інституту та її читальний зал для самостійної роботи студентів.  Там теж не діяла опалювальна система, тому працювати  в бібліотеці  могли лише навесні та восени, коли надворі було тепло.
Стан бібліотеки порівняно з довоєнним також дуже змінився. Якщо до війни забезпеченість книгами була на 90%, то в 1945 році - на 60%. Суттєво скоротилися всі її фонди:
основний фонд з 120000 примірників - до 56268 (в тому числі літератури);
брошурний фонд з 16500 тис. - до 25710 тис.;
журнали вітчизняні з 10000 тис.- до 7177 тис.;
журнали іноземні з 2000 примірників до 1661.
Як бачимо, тяжко жилося і студентам, і викладачам. Ще тривала війна, гинули на фронті рідні й близькі люди У місті замість будинків стояли руїни. Але труднощі, необлаштованість, горе людей, які поруч з тобою щоденно працюють або вчаться, об'єднували, ріднили. Бо кожний розумів, що тяжкі часи треба пережити і обов'язково дочекатися Перемоги. Тому колектив був згуртований як ніколи, у ньому панувала атмосфера теплих людських стосунків, довіри і взаємопідтримки. Такі поняття, як порушення дисципліни, плітки, скарги до владних структур, практично не існували.
У квітні 1944 року розпочалася екзаменаційна сесія в стінах рідного інституту, перша після його відбудови. Її складали 52 студенти, 33 склали екзамени на “добре" й "відмінно". Але 11 першокурсників отримали "незадовільно". Це свідчить про те, що вимоги викладачів до студентів були, як зажди, високими, незважаючи на тяжкі умови навчання.
Не встигли закінчити перший семестр, як у травні розпочався другий, літній, який продовжувався до 20 вересня.
Останній навчальний рік в умовах війни розпочався в листопаді 1944 року. У цей час всі продовжували жити повідомленнями Радінформбюро, переживаннями за рідних і близьких на фронті, хоч тепер з репродукторів звучали назви визволених європейських міст і сіл, що вселяло віру в недалекий кінець війни. До інституту надходили листи з діючої армії від студентів різних курсів. Керівництво інституту направляло запити військовому командуванню з проханням повернути студентів для навчання. Але з фронту відпускали неохоче, навіть дівчат. Лише поранені та інваліди отримували таку можливість. Про це свідчить і лист студентки Дніпропетровського університету, якого вона написала 1 грудня 1944 року на фронт І.В. Галясовському, нашому студенту.
Ось що писала Оленка:
"Ваню, друже мій, хороший і далекий! Як хочеться побачити всіх - всіх вас, зібратися гуртом, поговорити і згадати дні юності, які проводили разом... Жовтневі свята зустрічала в твоєму будівельному інституті. Знаєш, Ваню, там зараз багато хлопців, але майже всі вони інваліди...".
Які раніше, старші курси залишалися нечисленними. На 1 січня 1945 року в інституті навчалося 566 студентів, з них на першому курсі — 348, на другому - 132, на третьому — 47, на четвертому - 24 і на п'ятому - 15.
Поповнювався новими викладачами педагогічний колектив. На початок 1944/45 навчального року в штаті інституту вже працювали 46 викладачів. Серед них - один доктор і 7 кандидатів наук. Окрім цього, ще 23 викладачі працювали в інституті за сумісництвом. Серед них було 2 доктори і 8 кандидатів наук. Згодом у навчальному корпусі стало тісно: з 79 його аудиторій 12 займав будівельний технікум і 5 - хіміко-технологічний інститут, тому доводилося не лише проводити заняття у дві зміни, а й об'єднувати молодші курси у великі лекційні потоки.
Після повернення інституту з евакуації перед його керівництвом постало одне з найболючіших питань - питання житла й побуту для викладачів. Деякі викладачі змушені були жити зі своїми сім'ями в навчальному корпусі. Так, у кімнатах на другому поверсі мешкали сім'ї К.А. Потрєсова, М.Г. Мазо, А.Д. Зевіна та ін. Правда, трохи пізніше міськвиконком виділив для інституту 20 квартир по вулиці Чернишевського, К. Цеткін і Жуковського. Але і цим проблема житла повністю розв'язана не була.
Ще у вересні 1944 року 350 студентів і частина викладачів поселилися в гуртожитку № 1, де негайно потрібно було зробити ремонт. Але через відсутність будівельних матеріалів його взимку 1944/45 року так і не зробили. Тому і студенти, і викладачі жили в гуртожитку без опалення, без води, без каналізації й без світла.
З виділеної Наркомбудом СРСР тканини працівники господарчої частини інституту пошили простині. Ними забезпечили всіх студентів, які мешкали в гуртожитку. А ось з ковдрами були проблеми, їх надіслали всього 100 штук. Тому їх видавали лише інвалідам та демобілізованим з армії. Коли почалися сильні морози, керівництво інституту змушене було переселити і студентів, і викладачів з гуртожитку на приватні квартири, на так звані "кутки". І лише в квітні усі повернулися до рідного гуртожитку.
Так жили, працювали й вчилися студенти та викладачі нашого інституту в ту останню воєнну зиму.
Продукти й студенти, і викладачі отримували за картками. Щомісяця кожний отримував: м'яса - риби - 1,8 кг, жирів - 400 г, крупи чи макаронних виробів - 1,2 кг, цукру - 400 г. Хліба (як і робітникам) -500 г на день. Навесні у відремонтованій їдальні інституту організували дворазове харчування. Але цього, звичайно, було мало. І тут з Москви надійшов наказ, який зобов'язував усі вузи країни організувати вирощування картоплі та різних овочів. Для цього в 1944 році інституту виділили земельну ділянку в 30 га, і в цьому році був зібраний непоганий врожай: майже 80 т картоплі. А ще ж були й капуста, і помідори, і навіть огірки. Це нагадувало деяким викладачам і студентам , як в 1942 - 1943 рр. вони працювали на такій же ділянці за 20 км від Новосибірська, щоб вижити під час евакуації. А щоб краще зберегти врожай 1944 року, під кінець літа у дворі інституту було викопано й облаштовано дві великі засолювальні ями. У них заквасили капусту. І їли цю капусту  всю зиму до самої весни. Це врятувало багатьох від голодного існування, безлічні хвороб.
Улітку того ж 1944 року в інституті був створений відділ робітничого постачання, а при ньому магазини - хлібний, промислових і продовольчих товарів, а також швейна і шевська майстерні. Все це поступово, але помітно сприяло поліпшенню умов життя, побуту, праці й навчання студентів та викладачів.
Тим часом Радянська Армія вела запеклі бої вже за межами Радянського Союзу, всі були переконані, що війна наближається до свого завершення. Це створювало в колективі атмосферу піднесеності,  монолітної єдності, радості, бажання зробити все, щоб справи тилу були на рівні справ на фронті. В інституті проводилися вечори танців, концерти художньої самодіяльності. Навіть у холодні зимові вечори в неопалюваних аудиторіях проводили свої репетиції драмгурток, інститутський хор, проходили шахові турніри, працювали архітектурний, математичний та інші наукові гуртки. Відновили роботу партійна, комсомольська та профспілкова організації. Партійну організацію інституту в 1944 - 1945 рр. очолював К.А. Потрєсов. І хоч на початку вона була нечисельна - 36 членів та кандидатів у члени ВКП(б), але її вплив на організацію навчальної, виховної та господарської роботи в інституті був надзвичайно великим.
Під керівництвом парторганізації проводились декадники по збору коштів для дітей загиблих фронтовиків, було організовано відвідання підшефного шпиталю, шефство над дитячим будинком № 1, велася значна пропагандистська робота, діяв агітколектив, до складу якого входили викладачі, і студенти. Тематика його виступів була досить обмеженою й заідеологізованою. Лектори роз'яснювали доповіді Й. Сталіна, його накази, виступали з доповідями до революційних свят, до дня народження В. Леніна, читали лекції про міжнародне становище, про дружбу народів. Як правило, всі ці заходи проводилися в суботні дні.
Налагоджуючи побут і навчання, відновлюючи культурне й громадське життя, колектив інституту не залишав і науково-дослідну роботу.
Основна її тематика була спрямована на розв'язання завдань по відбудові країни. Так, доцент В.С. Козаченко розробляв тему "Відбудова і ремонт систем опалення, водопостачання та каналізації в будівлях", професор С.П. Гомелля та доцент К.А. Потрєсов - "Вибір будівельних підйомно-транспортних механізмів для відновлення житлово-будівельних робіт", інженер М.Г. Фішман - "Вивчення й узагальнення досвіду відбудови зруйнованих будинків та споруд", доцент Г.П. Швецько-Вінецький - "Житлове будівництво на базі місцевих матеріалів". А кафедри будівельних матеріалів та хімії займалися розробкою проблеми "Використання будівельних матеріалів від зруйнованих будівель для застосування їх на спороудженні Криворізької електростанції".
У лютому 1945 року відбулася науково-технічна конференція, п'ята від моменту створення інституту. На двох її секціях (будівельних матеріалів та будівельних машин і обладнання) заслухано 16 наукових доповідей.
Викладачі інституту постійно надавали консультації заводам, багатьом цивільним і військовим будовам з питань конструкцій, будівельних матеріалів, організації будівельних робіт, їх знання були застосовані при відбудові обкому партії й облвиконкому, гірничого та сільськогосподарського інститутів.
Станції-лабораторії інституту були створені в м. Кривий Ріг на будівництві "Кривбасруди", у Дніпродзержинську — на відбудові металургійного комбінату, у Запоріжжі - на "Запоріжбуді". Діяли вони й у Дніпропетровську - на будівництві автозаводу, який згодом став всесвітньовідомим ракетобудівним об'єднанням "Південний машинобудівний завод".
Лише з квітня до серпня 1945 року студенти нашого інституту відпрацювали понад 10 тис. годин на відбудові рідного міста. Крім того, по 50 годин кожний з них відпрацював у парку ім. Т.Г. Шевченка.
У той час представники інституту на фронті зі зброєю в руках наближали День Перемоги. Воювали вони, як правило, в інженерних частинах, керували інженерними роботами як в обороні, так і в наступі, забезпечували зв'язок, відновлювали мости й переправи в складних фронтових умовах. Воювали майже на всіх фронтах, брали участь у найзапекліших боях, де вирішувалась доля Перемоги. Нехай знає й нинішнє, і майбутнє покоління студентів академії, що наші ветерани Великої Вітчизняної війни брали безпосередню участь на всіх фронтах війни.
У боях за Москву:
Г.І. Акатов, Р.А. Барановський, В.П. Бєляков, І.Д. Воронков, Є.Є. Занін, М.С. Кофман, П.Р. Левченко, Г.Я. Маловик, І.І. Рибас, В.О. Сваволя, Г.Ф. Тетерко, С.О. Чаруковський;
У боях за Ленінград:
Д.І. Бебко, В.П. Бєляков, П.Д. Васильченко, І.В. Галясовський, В.О. Григор'єв, В.К. Дяченко, С.К. Ковальов, В.І. Мірошниченко, П.Т. Писін, Л.М. Прихненко, О.В. Сусєков, М.П. Тихомиров;
У боях за Сталінград:
М.І. Архипов, І.М. Балашов, П.І. Бєляков, Р.А. Барановський, Я.Є. Вассерман, В.М. Гене, О.Д. Єфімов, М.А. Левченко, А.Є. Лещенко, О.С. Молчанов, О.С. Овеченко, І.Ф. Пишний, Г.Ф. Тетерко, М.А. Чоні;
У боях за Кавказ:
Я.Є. Вассерман, Т.Т. Замула, Л.І. Конкін, М.М. Писанко, С.В. Самодригін, А.П. Сірко, В.П. Тюлін;
У боях за Севастополь:
І.А. Калініченко, Г.І. Луста, М.М. Писанко;
У боях за Україну:
М.І. Архипов, П.Д. Васильченко, В.Б. Верясов, І.Д. Воронков, М.О. Гура, Ф.Ф. Гречко, О.Д. Єфімов, І.А. Жаботинський, Т.Я. Загорський, Т.Т. Замула, А.Р. Зінченко, В.Т. Івахін, С.К. Ковальов, В.Т. Кондурар, В.І. Мірошниченко, П.І. Мірошниченво, М.М. Нестеров, І.Я. Нечитайло, О.О. Овсянникова, О.Б. Петров, Т.Г. Пахсар'ян, І.І. Понамар, О.С. Рум'янцев, В.П. Тюлін, А.Й. Танатар, М.І. Фоменко, А.А. Чуканов, А.Є. Шило, І.М. Еріванцев, Г.В. Ясенєв;
У боях за Білорусію:
М.І. Архипов, М.Л. Барбаш, П.Д. Васильченко, В.А. Дроздов, І.А. Жаботинський, А.Г. Кавалерчик, А.А. Перепєчкін, О.С. Рум'янцев, Ф.С. Семіюченко, І.Я. Токарєв, В.П. Тюлін, П.І. Молоков, О.Л. Шумський, Г.В. Ясенєв;
У боях за звільнення різних областей РРФСР:
М.Л. Барбаш, Є.В. Денисов, О.І. Конопленко, І.В. Кривенков, 0.П. Прусаков;
У боях за звільнення Прибалтики:
М.І. Архипов, Д.І. Бебко, І.В. Галясовський, В.А. Дроздов, І.А. Жаботинський, С.К. Ковальов, Л.А. Коц, І.В. Кривенков, О.Д. Левенков, І.Є. Ляшенко, Г.І. Луста, П.П. Ніколаєнко, Л.М. Прихненко, О.В. Сусєков, Ф.С. Семіюченко, Я.Ю. Филимонов, Й.Г. Хазанов;
У боях за звільнення Польщі:
Л.В. Агеєнкова, М.Л. Барбаш, П.І. Бурлаченко, П.Д. Васильченко, С.М. Волков, Ф.Ф. Гречко, І.В. Кривенков, О.Д. Левенков, П.І. Молоков, Т.П. Ніколаєнко, І.Ф. Пишний, І.І. Пономар, Г.Ф. Тетерко, В.П. Тюлін, Й.Г. Хазанов, А.Є. Шило;
У боях за звільнення Румунії:
Я.Є. Вассерман, В.Є. Горбоносов, В.Т. Кондурар, А.П. Сірко, В.П. Тюлін, І.М. Еріванцев, М.І. Фоменко;
У боях за звільнення Угорщини:
Р.А. Барановський, Я.Є. Вассерман, С.М. Волков, В.І. Мірошниченко, А.П. Сірко, В.П. Тюлін;
У боях за звільнення Австрії:
Л.М. Анісимов, Р.А. Барановський, Я.Є. Вассерман, І.Д. Воронков, В.Є. Горбоносов, В.А. Коломійцев;
У боях за звільнення Німеччини:
Д.І. Бебко, П.Д. Васильченко, Т.Я. Загорський, І.В. Кривенков, Г.І. Луста;
У битві за Берлін:
М.Л. Барбаш, П.Д. Васильченко, І.В. Галясовський, В.О. Григор'єв, В.К. Дяченко, Т.Я. Загорський, І.В. Кривенков, І.Є. Ляшенко, Г.Ф. Тетерко, І.Ф. Пишний, Й.Г. Хазанов.
Широке розмаїття фронтових доріг, якими пройшли наші ветерани за довгі чотири роки Великої Вітчизняної війни.
На превеликий жаль, багато хто з них не повернувся до інституту, до рідного дому: загинули в жорстоких боях з ворогом. Одним з перших прийняв бій з фашистською ордою на прикордонній заставі наш випускник Анатолій Файєр. Разом зі своєю частиною він утримував ворога до приходу головних сил і в нерівному бою загинув смертю героя.
Леонід Булкін, талановитий інженер-будівельник, який закінчив наш інститут у 1938 році, загинув у бою за м. Севастополь.
Наум Соснов, наш випускник, був командиром роти в складі; військ, що захищали Дніпропетровськ. Своїм особистим прикладом учив бійців патріотизму, мужності, честі.
При форсуванні Дніпра в районі м. Канева Черкаської області 3 жовтня 1943 р. загинув й інший випускник будівельного інституту - командир саперної роти, ст. лейтенант Фома Васильович Малик, який забезпечував переправу частин корпусу, бойової техніки і боєприпасів на захоплений плацдарм. Посмертно 25 жовтня він був удостоєний за свій подвиг звання Героя Радянського Союзу. Нині його ім’я носить одна із вулиць у м. Каневі, а у м. Запоріжжі - встановлена меморіальна дошка.
Про всіх розповісти просто неможливо. Назвемо лише прізвища викладачів, студентів і працівників нашого інституту, які в лютих боях з ворогом в ім'я Перемоги, в ім'я миру на землі, щоб ми сьогодні мали змогу вільно жити й працювати, віддали найдорожче, що вони мали, - своє життя.
Серед них - М.Д. Анцилевич, С.М. Аронович, Б.С. Бабаджан, Б.О. Борзенко, І.В. Булкін, М.Ю. Вассерман, Ю. Вайнбейн, Г.Д. Вітров, О.І. Волков, І.  Гурвич, С. Дулін, Єрохін, П.Я. Зільберг, П.М. Золотухін, В.Д. Іскра, І.С. Кича, Ж. Климович, А.Д. Кушнарьов, І. Любарський, Б. Любін, Ф.В. Малик - Герой Радянського Союзу, О.І. Манько, В.І. Медведєв, Б. Милославський, А.Г. Мошинський, С. Ноткін, В.Г. Парфенок, С. Паталах, А.Д. Перцов, А. Перцовський, М.І. Полосін, О.І. Приходченко, М. Пушкарьов, С.М. Рапопорт, Д.І. Рабинович, Б. Рубінович, П.В. Святогоров, Г.М. Сидельковський, Б.С. Снаговський, Л.С. Соколовський, М.А. Соколовський, М.Л. Соколовський, Н.М. Соснов, Г. Умань, А. Файер, Л. Фінкельштейн, І.С. Цейтлін, А.Ю. Шахрай, С.А. Шварц, Г. Шермон, А. Шніцер, Ю.З. Шойхет, А. Штейнберг, Ю.М. Щупак, А. Якушев, П. Яковенко. Своїми подвигами вони підтвердили, що захист Вітчизни, мужність, хоробрість, сміливість в умовах бою, один на один з ворогом - це ті риси, які не змінюються і не залежать від зміни політичних режимів.
І хоча вже шістдесят років минуло від світлого й радісного травневого дня 1945-го, наші ветерани, які пройшли вогненними дорогами війни і залишились живими, з нами поруч, вони, як завжди у наші лавах. І ті, що вже на заслуженому відпочинку, підтримують тісний зв'язок з колективом академії, зустрічаються з викладачами й студентами.
Усі учасники війни об’єднались у ветеранську організацію при академії. Її очолює інспектор навчального відділу академії Тихін Тихонович Замула, полковник у відставці, учасник бойових дій, один з десяти тисяч учасників Параду Перемоги на Красній Площі в Москві 24 червня 1945 року.
Особливо помітний слід в історії нашого навчального закладу залишив ветеран Великої Вітчизняної війни, кандидат технічних наук, доцент, заслужений працівник вищої школи УРСР Григорій Іванович Луста. Пройшовши шляхами війни і закінчивши згодом наш ВНЗ, він працював у ньому понад 50 років, більше 10 з них він керував літературно-патріотичним клубом “Джерело”, здійснював патріотичне і естетичне виховання молодого покоління. Будучи здібним і працьовитим митцем-аматором, він намалював не один десяток портретів діячів світової і вітчизняної культури. Значну частину із своїх творів він подарував академії. Серед них портрети Т.Г. Шевченка, Д.І. Яворницького, М.В. Гоголя, О.С. Пушкіна, П.І. Чайковського, Ф. Шопена та інш.
52 роки свого життя присвятив навчанню й вихованню студентів колишній командир саперної роти, а у повоєнні часи - завідувач кафедри архітектурного проектування, заслужений архітектор УРСР, професор Олег Борисович Петров. До його творчого доробку належить чимало оригінальних житлових будинків, що прикрасили центральний проспект нашого міста, адміністративний будинок виробничого об’єднання “Південмаш”, пам’ятний комплекс на місці форсування Дніпра Червоною Армією в районі селища Військове Солонянського району тощо. Як видатний педагог він став одним з творців архітектурної школи Придніпров’я, давно знаної далеко за межами України.
Коли з відстані часу ми дивимося на події Великої Вітчизняної війни, то ще глибше усвідомлюємо страшну загрозу, яку несла нам і всьому людству гітлерівська навала. Фашисти планували завоювати весь світ. Половину людей знищити, а решту перетворити на своїх рабів. І цю орду, яка несла людству смерть і рабство, зупинив наш Солдат-Переможець. Захистив, відстояв і зберіг мир для всіх людей на землі. І цим подарував кожному з нас велике щастя жити, любити, мріяти, будувати! То ж нехай святиться ім'я твоє! Боєць і командир. Політпрацівник і військовий. Творець грізної зброї й трудівник тилу. Українець і росіянин, казах і білорус, татарин і єврей. Комуніст і безпартійний. Всесвітня історія не знає подвигу, який би дорівнював твоєму.
Такі слова пошани і вдячності вимовляє нинішнє покоління ветеранам Великої Вітчизняної війни. У ході підготовки до святкування 60-ї річниці Великої Перемоги над фашизмом студенти Придніпровської державної академії будівництва та архітектури чимало зробили, щоб повернути з небуття імена воїнів, що гідно захищали свою Батьківщину від лютого ворога.
Майже цілий навчальний рік студенти різних курсів вивчали імена та подвиги тих, в честь кого у нашому місті встановлені пам’ятники, меморіальні дошки, братські поховання, названі площі, парки, бульвари, вулиці, провулки.
Близько 400 студентів під керівництвом  завідувачки музею історії академії доцента Л.М. Топюк брали участь у науковій роботі „Велика Вітчизняна війна на карті м. Дніпропетровська”. Ними прочитані десятки книжок, вивчені сотні документів, зроблені виїзди безпосередньо на місця, проведені зустрічі, бесіди з ветеранами, мешканцями міста.
Понад 200 юнаків і дівчат підготували письмові роботи, з них - 30 брали участь і успішно виступили на II Міжвузівській студентській науковій конференції „Дніпропетровщина - моя маленька Батьківщина”. Студенти архітектурного факультету зробили своєрідний аналіз стану всіх меморіальних, інформаційних дошок, пам’ятників внесли свої пропозиції щодо покращення їх художньої якості. Результат проведеної роботи - величезна карта міста в холі центрального входу, на якій графічно виділені 182 вулиці, 52 пам’ятники, 28 місць поховань, 14 меморіальних дошок,  пов’язаних з подіями Великої Вітчизняної війни.
Багато на світі є прекрасних слів, та найпрекрасніших з них заслуговує Солдат, Патріот, Учасник Великої Вітчизняної війни. Слава йому й глибока вдячність за все!

IV. Час відродження і сподівань(1945 - 1955)

Переконлива Перемога у Великій Вітчизняній війні підняла авторитет Радянського Союзу. Червону Армію, як визволительку, зустрічали народи Європи. Радянські люди були горді з того, що, незважаючи на всі труднощі, незліченні жертви й втрати, вони змогли в жорстокій битві з ворогом не лише відстояти честь і свободу своєї Батьківщини, а й зберегти мир для народів усього світу. І тому, переживаючи радість великої Перемоги, вони були впевнені, що тепер в Радянському Союзі настане нове життя, заможне, радісне й щасливе. Адже за це віддали життя мільйони людей, за це пролито стільки крові…
Великих втрат за роки окупації німецько-фашистськими загарбниками зазнала Україна. Були зруйновані заводи й фабрики, міста й села. Лише в Дніпропетровській області фашистські окупанти зруйнували й спалили 10 тисяч будівель різного призначення, у тому числі 5 тисяч житлових будинків, 453 медичні установи, 1390 шкіл, у колгоспах було зруйновано 20920 споруджень. Люди жили в землянках, бараках. Не вистачало предметів першої необхідності, машин і механізмів, електроенергії та палива, будівельних матеріалів та продуктів харчування.
Труднощі посилювалися ще більше голодом, що був викликаний посухою 1946 р. Але треба було жити, працювати, відбудовувати. Тому відразу після звільнення нашої області від німецьких окупантів тут, як і по всій країні, розгорнулось широкомасштабне будівництво.
П’ятирічний план відбудови народного господарства передбачав першочергове відродження й розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Особлива увага приділялась відбудові металургійних заводів Донбасу й Придніпров’я, Дніпрогесу, а також вугільної промисловості республіки. Поряд з цим у плані значне місце посідало нове промислове будівництво, відновлення річкового й морського транспорту. Почалося зведення новобудов Всесоюзного масштабу, як от: Куйбишевська, Сталінградська й Каховська гідроелектростанції, Великий Туркменський, Північно-Кримський та Волго-Донський канали.
Для виконання цих планів необхідно було у стислі строки перевести економіку, передусім промисловість, з воєнних на мирні рейки. Але виконати такий великий обсяг робіт без кваліфікованих інженерів-будівельників було практично неможливо. Розгортається рух за забезпечення інженерними кадрами найважливіших будов країни. Тому колективи будівельних інститутів країни, зокрема Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, взяли на себе зобов’язання зробити вагомий внесок у відбудову народного господарства, а також допомогти великим новобудовам, забезпечивши їх необхідними науковими розробками та кадрами спеціалістів.
Прийом студентів збільшувався, створювались нові факультети, відкривалися нові спеціальності, в яких була нагальна потреба. Так, у нашому інституті у 1951 р. було відкрито гідротехнічний факультет, який проіснував три роки, у 1952 р. почав діяти факультет виробництва будівельних робіт, на який приймалися спеціалісти народного господарства, що мали середню спеціальну освіту й досвід практичної роботи в будівельному виробництві.
Пройшовши за два з половиною роки курс вищої школи в нашому інституті, більшість цих студентів стали пізніше висококваліфікованими спеціалістами, керівниками будівельних організацій.
Випускники навчального закладу після двох років роботи на будовах мали можливість зайняти більш високу посаду. Для цього потрібно було виховати у студентів потребу постійно поповнювати знання, набуті в інституті. Тому зусилля професорсько-викладацького складу, працівників деканатів та навчальної частини, громадських організацій інституту  були спрямовані на розв’язання головного завдання - дати студентам міцні і глибокі знання, випускати їх фахівцями з високою громадянською відповідальністю перед суспільством, яскравими особистостями, патріотами своєї країни.
Проблема набору студентів постійно була у центрі уваги адміністрації інституту та громадських організацій. Усі викладачі були прикріплені до середніх загальноосвітніх шкіл міста, виступали перед учнями, розповідали їм про будівельні спеціальності та умови прийому до інституту. Як і сьогодні, для випускників шкіл організовувались дні відкритих дверей, зустрічі з професорсько-викладацьким складом та студентами інституту, поїздки областю з метою агітації учнів сільських шкіл для вступу до інституту. Працювали підготовчі курси, консультаційні пункти з креслення та малювання, стала більш яскравою реклама інституту. Як наслідок лише з січня до липня 1952 р. інститут відвідали 1435 випускників середніх шкіл. На конкурс була подана 261 заява на 200 місць. Слід відзначити, що в ті роки лише невелика частина юнаків та дівчат отримувала середню освіту, зате майже всі, хто закінчував десятирічку, обов’язково  пов’язували свої життєві плани з вступом до вищого навчального закладу. При цьому особливо престижними тоді вважалися не економічні та юридичні спеціальності, а саме будівельні. Адже вся країна була величезним будівельним майданчиком. Слово “будівельник” звучало гордо. Цим можна було пояснити бажання багатьох юнаків і дівчат стати студентами Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. І в цьому їх не зупиняли ні малі розміри стипендії, ні навіть відсутність такої. Адже в нашому інституті стипендію на першому курсі отримували лише ті, хто склав вступні екзамени на “відмінно” і “добре”. У той же час в інших вузах міста стипендії призначалися без урахування оцінок, отриманих на вступних екзаменах. І вчитися в нашому інституті, мабуть, було складніше, ніж в інших навчальних закладах міста. Так склалося, що отримати оцінку “добре”, а значить і право на стипендію, для багатьох наших студентів тих років було вище їх можливостей. Щодо відмінників - то їх взагалі в ДІБІ й викладачі, і студенти знали поіменно. Вони були удостоєні особливих почестей і уваги.
Сталінськими стипендіатами біли Гене Валерій В’Ячеславович та Лучкін Сергій Васильович, інваліди війни, студенти IV та V курсів. Розміри іменних стипендій складали: ім. Сталіна - 500-700 крб., ім. Молотова, Калініна, Ворошилова - 400-500 крб., ім. Кірова 300-500 крб.
Контингенті студентів 1944-1946 років

Порівнювальна таблиця показників після воєнних сесій

Сесія	Всього з’явились на сесію	Неявка		Повністю здали всі іспити	Здали на “5”	Здали на “4” и “5”	Отримали незадовільні
		Не по важн. причине	По по важн. причине				оцінки і не отестовані
Зимова 1949/50	99,2	0,2	0,6	95,2	13,7	42,0	4,8
Весняна 1949/50	99,8	?	0,2	92,7	14,6	35,7	7,3
Зимова 1948/49	95,4	1,3	3,3	94,6	11,3	21,7	5,4
Весняна 1948/49	97,8	?	2,2	95,5	14,4	18,8	4,5